Я відчувала, що щось не так, адже і син став до мене не таким добрим і все більше вже відмовчувався. Єдиною розрадою була мені невістка, і вже я щодня дякувала долі, що послав моєму Максиму таку добру дівчину. Думи мене обсіли і ніяк не давали заснути. Крутилась з боку в бік, а потім встала води попити, аж чую на кухні про щось молоді між собою розмовляють.
У свої 50 я вірила у те, що в людях розбираюсь. Ну а як, якщо все життя проробила у великому жіночому колективі? Перед очима стільки пройшло, що вже хочеш ти того, чи ні, а станеш експертом. Може ота моя самовпевненість і не дала помітити того, що під самим носом у мене діялось.
Одразу скажу, що ніколи я багато не жила і все тягнула місяць від авансу до зарплатні. Єдине багатство – двокімнатна старенька квартира, яку ще тато із мамою отримали замолоду. В ній я з появи на світ і до сьогоднішнього дня живу.
Сина свого, я сама ростила. З його татом ми у дружніх стосунках і досі, але Валерій добрий і хороший, та до життя не пристосований геть. Ще поки я його кохала, то вірила в нього. Спонсорувала усі плани і починання, та вже коли син з’явився, реальність зняла мені пелену з очей і я добре побачила, що Валерій мастак в одному – будувати повітряні палаци і жити в них не помічаючи, що у жінки нема взуття зимового, а в сина курточки.
Максим у мене пішов, за що я вдячна долі безмежно. Перший мені помічник і дуже самостійний змалку. Я могла на роботу піти і бути певною, що і уроки він зробить і вечерю мамі приготує, і в домі лад наведе. Жаліються дівчата на роботі на синів своїх, а я мовчу і Бога дякую, бо не знала ні коників у віці перехідному, ні негараздів у школі, ні питань із дільничим.
Ще студентом був Максим, як привів до мене на знайомство свою Ілонку. Юна красуня з великими блакитними очима полонила його. Видно було що закохані і що то в них серйозно. Гарно ми посиділи, а на кінець вечора родзинка: “Мамо, ти бабусею скоро станеш”.
І плакала і сміялась, бо ж їй ледь 19, а йому 22. Самі ще діти, а вже таке надумали. Ну, але як доля і пора, то хоч скачи, хоч стрибай, а того, що має бути не зміниш.
Звісно, що студенти обоє, а винаймати їм житло і оплачувати навчання не змогла б я, то не було іншого варіанту – у мене оселились.
Ілона з батьками не спілкувалась. Я своїх сватів і понині не знаю. Ото лиш і сказала що у них різні погляди на життя і що вже другий рік зв’язку ніякого. Я не втручалась, зараз і не таке у сім’ях.
Перші два роки все було прекрасно, нашу увагу забирало мале чудо, яке самою появою на світ принесло в мою оселю купу щасливих клопотів. Ілонка навчалась, я не хотіла, аби вона брала академку. Максим на той час уже скінчив інститут і працював. Негаразди почались пів року тому і несподівано.
Змінився мій син і все більше став відмовчуватись, або відповідати мені різко. Знаєте, буває таке відчуття неприємне, ніби ти винен в чому. а от де – не розумієш. От і я так ходила своєю квартирою. Єдина розрада мені була невістка. Світила вона мені в очі, називала “мамусею” і була доброю і шанобливою.
А тієї ночі я не спала і все з боку в бік ворочалась. Пішла води попити, та чи тихо йшла, чи вже так син із невісткою були розмовою зайняті, та мене вони не почули.
— Ти кажеш, що кохаєш, а нічого не робиш. То вона при тобі до мене і добра і люб’язна, аби ти нічого не бачив і не запідозрив. А варто тобі піти на роботу, як починається. Чув би ти як вона мені кожним шматком хліба попрікає. А зроблю що, то біжить переробляти все. Я вже більше часу на вулиці проводжу з малим, бо не хочу у дім вертати. Ти мамі нічого не кажи, не псуй стосунки, як я зі своїми батьками. Давай тихенько роз’їдемось. Кожному по однокімнатній хай буде. Чого я маю все це терпіти?
Я стала, мов водою злита. То от воно звідки тягне? Гарно ти Ілонко закрутила та не там:
— Ілоночко.- кажу голосно із коридору, – То я ж тебе, доню моя, не тримаю. Знаєш у який бік двері дому мого відчиняються? То вперед і подалі звідси.
Син намагався мені щось довести, невістка біла, мов та стіна, в кімнату до онука прошмигнула, а я Максиму мовила:
— Колись, ти мені ще “дякую” скажеш, бо швидко прозрієш. А нині, давайте на вихід.
З’їхали вони два тижні тому, наступного ранку після тієї сцени. У сестри моєї поки живуть, складають гроші на оренду житла.
— Як ти можеш, Рито? – починає сестра мене повчати, – Чого й справді не зробити, як Ілонка каже?
А я ні про що не шкодую, і стою на своєму. Гарно мені невістка стелила, та жорстко спати. Думаю, скоро і з сином моїм так буде. А так, хоч матиме куди повернутись.
Ну хіба ж не так?
