– Який чудовий день, – почула поруч себе і дуже здивувалася.
Ну, по-перше, день був похмурим і тільки спів одинокої пташки говорив про те, що на вулиці весна, а, по-друге, людина яка це сказала виявилася старенькою жінкою, яка була у візку. Що тут може бути прекрасне?
– Знаєте, я в такому віці, що кожен день чудовий, – пояснила мені жінка, – Раніше треба було це помічати, коли було мені п’ятдесят, шкода, що стільки років втратила…
Жінка ще чимось чудувалася, захоплювалася, раділа, а я подумала про те, що мені п’ятдесят, а я не можу в своєму житті назвати бодай щось хороше.
Діти давно виросли, але й досі залізають мені в кишеню, бо ж треба вже для онуків оплатити гурток, купити одяг, повести в басейн і купити велосипед.
Чоловік мій давно мене не радує, хіба черговими походеньками. Це мене справді розважає, як він пахниться в ванній, вистригає волосся на вухах і втягує живіт.
Остання радісна емоція, це сьогоднішня, що я нікого не обтяжуватиму, що не треба витрачати на одужання купу грошей, що все буде як є.
Ще раз подивилася на цю жінку і усміхнулася, бо вона справді була замилувана тим, що бачила, може, й справді, світ не такий сірий?
Прийшла додому, відкрила холодильник, а там порожньо, я ж забула зайти в магазин, а зараз чоловік прийде, заметушилася і побігла за продуктами. Чи то я не помітила того виступу, чи нова яма з’явилася біля під’їзду, але я замість вечері я готувалася отримати гіпс на ногу.
– Мамо, ну як так? хто Марійку забере з садочка? У нас на вихідні куми запросили в гори і що тепер? Її з собою брати?
– Дзвони до матері, бо я з-під тебе виносити не буду, мені вже зле, – сказав чоловік.
– Ти в курсі, що мамі сімдесят чотири?, – спитала я Іллю.
– І що? А хто це має робити?
– Ти. Ти ж обіцявся перед Богом. Забув?
– Та ж не таке!
– Тоді давай гроші і я собі найму доглядальницю, – сказала я.
Все треба робити самій, як завжди. Рідні приходили до мене лише спитати чи я швидко встану на ноги, а от ця жінка, яка мене доглядала, то вона й усміхалася мені, підбадьорювала і це за смішні гроші.
Виходить, я живу з людьми, які мені навіть більше, ніж чужі? Як так вийшло? Де я упустила цей момент? Я ж любила дітей і чоловіка всім серцем, не жаліла ні часу, ні зусиль аби зробити їм добре. Чому моє добро мені не вернулося? Хто в цьому винен?
Я стала на ноги, але вирішила поїхати в санаторій аби ногу розробляти і сил набратися. Чоловік був на найвищій точці незадоволення:
– Ти уявляєш, скільки це грошей? Я б міг…
– Що ти можеш на ці гроші, любий, ти ж нічим не цікавишся? На що тобі треба грошей, як не на люблячу дружину, – питала я його і мало не реготала від його реакції.
Я ж знаю, що він гроші витрачає на подарунки іншим жінкам, тішиться тим, що ще їх цікавить.
В санаторії були не лише ми, але й наші захисники з різними проблемами. Там я й познайомилася з Павлом, з яким я справді подивилася на світ іншими очима і дала собі шанс на щастя. Ми виїхали в інше місто, живемо в нього, він вчиться жити наново, і я теж, хоч маю пристосовувати до нових умов лише душу. Діти мене не зрозуміли, чоловік зопалу сказав:
– Кому ж ти потрібна.
А я нарешті потрібна собі, здорова і щаслива, і потрібна Павлові. Більше мені поки й не треба.
Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.
Фото Ярослава Романюка
Автор Ксеня Ропота
