Адже є ж щасливі свекрухи, яких мало не з дня весілля невістки «мамою» називають. Чим я гірше? Живемо ми у двокімнатній квартирі, собі дев’ять квадратів залишила, молодим велику кімнату віддала.
Відремонтувала її, килимами обвішала і навіть під ноги красивий килим поклала, меблі кращі поставила – живіть!
Місяць живемо, другий, придивляюся я до невістки і душею в’яну: синочку-синочку, і де ж ти таку відкопав?! Такий статний, розумний, невже таку ж як сам не міг собі знайти?
За матеріалами – Уют.
Мало того, що без приданого, так хоч би красива була, а то – маленька, бліда, як фарфорова лялька, а на ньому одні очиська. Як зиркне ними – наскрізь пропалює! Говорить тихо, повільно. У мене у її віці все від рук відлітало! Чоловіка проведе на роботу і піде у свою кімнату. Ні щоб зі мною на кухні посидіти, поговорити про що-небудь жіноче, чайку попити. Загляну до них, а вона лежить на дивані, згорнувшись клубочком.
Почну піднімати: «Мені зле», – каже. При надії вона, ну і що? «То не болячка», – кажу, а вона: «Мені недобре». Ось вона, нинішня молодь! Слів модерних нахапалися, щоб ними лінь свою прикрити. Раніше ми і слів таких не знали, працювали до останнього дня, все робили.
Я її по-материнськи вчу: поки чоловік на роботі, встань, приберися, килими пропилосось, а до вечері курку засмажимо, я купила. «Спасибі, каже, не потрібно курку смажити, Сергійко просив мене салат «Олів’є» зробити»! «Олів’є»? Що ж це за їжа для працюючого чоловіка?! Та й зрештою, я цей салат тільки до святкового столу готую! «Олів’є»! – на честь чого?! Значить материнська їжа йому тепер не смакує, якщо він цю просить готувати. Ну добре! Проковтнула я образу. Курку все ж посмажила і демонстративно сама з’їла!
Якось заходжу до них, дивлюся: сумка велика стоїть, битком набита. Відкрила її – білизна: постільна, скатертини, рушники…
– Іро! Що це таке?! – питаю з острахом.
– Ми завтра з Сергієм у пральню самообслуговування йдемо, там добре: швидко і зручно.
Їй-то добре, а сина мого хто пошкодує! Тиждень працює, як віл, а у вихідний, замість відпочинку – у пральню, білизну прати?! І зрештою – не чоловіча це справа!
– А ну швидко витрушуй сумку! Он пральна машинка у ванній стоїть. Замочи білизну, а потім пери. На лоджії висохне! Бач, що придумала!
– Це не я придумала, Сергій наполіг. Мені важко велике прання подужати, поперек турбує…
– А ти як думала? Заміж вийшла, тільки щоб із чоловіком перекидатися? Заміжжя – це перш за все праця! Думаєш, стати матір’ю – легко? Або дітей виховувати – легко? Давай-но, люба, втягуйся потихеньку! Взявся за гуж, не говори, що не дуж, – так у народі кажуть.
Змусила її білизну перепрати, правда, допомогла трохи, не могла дивитися, як вона підковдри ялозить.
Син на наступний день мені догану видав: ти, каже, безсердечна, як могла так вчинити! А що я такого зробила?! Прання – звичайна жіноча робота. Його ж пошкодувала. Образилася я, тиждень до них у кімнату не заходила, а тут заходжу і – мало не впала. На стінах – порожньо! Тобто – зовсім порожньо – жодного килима!
– Де килими? – питаю, а сама за бік тримаюся.
– Ми їх зняли. Вибачте. Без них легше дихається.
– Мало повітря – вікно відкрийте. А краса, затишок – як без цього?
– Затишок не килими створюють…
Ти ба – віршами заговорила! Понахапують із телевізора! Я ці килими з таким трудом наживала, для них же старалася, і ось тобі – подяка! Гаразд, думаю, і це проковтнемо, забрала килими, запхнула до себе під ліжко, нехай лежать! Ще попросять, коли пусті стіни набриднуть!
А недавно дуже вже довго невістка з кімнати не виходила – тиша така, немов немає там нікого. Чого вона там притихла, думаю, спить, чи що? Прочинила двері – сидить за столом, пише щось.
– Пишеш щось? Школу ж давно закінчила!
– Лист мамі.
– Це справа корисна, матір забувати не можна. Молодець, що пишеш, – кажу, а сама через її плече заглядаю, цікаво ж, що вона пише про нас. Це вже, напевно, про мене та про сина мову веде. Зніяковіла вона і долонькою написане прикрила, я тільки кілька слів встигла прочитати: «…так, свекруха моя – непроста людина…» Так і є! Про мене пише, видно, скаржиться матері. А на що скаржитися? Я гзайвого слова їй не сказала, все – для них, для них і живу. А якщо коли зауваження зробила, так на те я і мати, щоб дітей наставляти, вчити розуму. Може, я не така грамотна, як її мати, а життя знаю.
Сваху свою, маму Ірини, я тільки на весіллі бачила: дрібненька така, інтелігентна – дітей музиці вчить. Голос тихий – як вона з ними справляється? Їхала додому після весілля – очі свої заплакані ховала. А чого плакати? Що ми – не люди?
Лист цей не виходив у мене з голови. У тихому болоті, кажуть, чорти водяться. Я все чекаю, коли вона мене «мамою» назве, а вона, виявляється, кляузи на мене своїй матері пише! Бач, як зніяковіла, коли я її зненацька застала. Хотіла Сергію про лист розповісти, а потім вирішила – промовчу, не буду лад між ними руйнувати. Але образа на невістку міцно засіла в мені.
Третього дня чую через двері голос її – здивувалася: то слова з неї не витягнеш, а тут – сама з собою розмовляє? Заходжу. Сидить у кріслі і казку вголос читає – з інтонацією! Книжка у правій руці, а лівою обережно живіт свій погладжує.
– Ти кому цю казку читаєш?
– Йому, – вона ласкаво посміхнулася і ніжно погладила живіт.
– Розум втратила? Хіба воно розуміє щось?
Невістка навіть зашарілася від образи:
– Як то – немає?! Ось він, штовхається, перевертається! Він все відчуває, переживає, коли мені погано! Він усе сприймає! Чим небезпечні переживання для майбутніх мам? Тим, що дитя реагує на них сильніше від матері, на ньому все відбивається! Про розвиток дитини потрібно піклуватися ще до її появи.
Ось так мовчунка! Цілу лекцію мені прочитала. Ми нічого цього не знали, без науки виношували, слава Богу, людей виростили.
– Ти, ніж дурницями голову собі забивати, краще збери потрібні речі – завтра раненько на дачу поїдемо. Всі люди вже картоплю викопали, а у нас – кінь не валявся.
– Добре, – не заперечувати невістка.
День видався теплий, сонячний, копати легко і весело. На дачі завжди настрій хороший – прилив життєвих сил відчувається. Я раділа: одним днем впораємося. Планувала так: Сергій копає, а ми з Ірою вибираємо і в мішки сипемо. Сергій розсудив інакше: Іра – відпочиває, їм із малюком потрібен спокій і свіже повітря, а ми – попрацюємо.
Я засичала, щоб вона не чула: Що ти носишся з нею, як з писаною торбою? А як же моя мама – десятого квітня картоплю садила – одна! – а одинадцятого мене у світ привела. І нічого! Нормально! Чим більше фізичних навантажень, тим легше потім буде!
Але син стояв на своєму. Ми з ним копали картоплю, а його мила дружинонька сиділа поруч на лавочці і мовчки спостерігала за спритними і сильними рухами свого чоловіка.
Раптом моя лопата увійшла у щось м’яке. Я вивернула ком землі – гніздо! Схоже – мишаче. Так і є! Я розвернула лопатою гніздо. Миша вискочила і помчала по пухкій землі. Рятуючись втечею, миша губила якісь маленькі рожеві грудочки.
– Що це?! Мамочко, що це?! – скрикнула Іра.
Ми придивилися: це були крихітні мишенята… Мишенята безпорадно ворушилися, а ми, покидавши лопати, дивилися на них і не знали, що робити.
Іра якимись уповільненими рухами збирала їх у долоню, потім вимовила тремтячими губами:
– Мамочко… Вона була їх загубила…
Тільки тут до мене дійшло, що «мамочка» – це я! Це мене так назвала невістка – уперше! Я, ще не прийшла до тями від вигляду розкиданих по землі мишенят, розгублено глянула на неї, хотіла посміхнутися, заспокоїти, але не встигла. Іра, притискаючи до себе мишенят, посувалася на бік.
Ми з сином кинулися до неї – в останню мить встигли підхопити.
– Мамо! Що з нею?! – повторював розгублений Сергій.
– Ні, синку! У неї дуже чутлива натура. Тримай її міцніше, я миттю води принесу.
Син обережно взяв на руки дружину і відніс у будинок. Я принесла воду. Намочивши хустинку, прикладала її до чола і скронь невістки і тривожно придивлялася до неї. Го-о-спо-ди! Яка ж вона тендітна! Лице ніжне… долоньки – дитячі і сама, як дитя… Як вона дитятко нам подарує? Малюк, кажуть, великий…». Сьомий місяць – уже чоловічок! Онук мій рідний! Тобі зараз, мабуть, теж погано? Що ж робити? Я обережно плескала невістку по щоках: Сергій, схвильований, стояв поруч і дивився на мене, як на Господа Бога.
– Це від хвилювання, – пояснила я синові. Майбутніх матусь потрібно оберігати від цього – від них діти теж хвилюються. Дивись – бережи її! Бачиш, яка вона у нас сентиментальна.
Син здивовано глянув на мене, ніби побачив уперше.
Раптом прийшла блискавична думка: пережите хвилювання може зіграти з нами поганий жарт! Все похололо всередині – розкидані по землі мишенята все ще стояли перед очима.
– Синку, заводь машину! – гукнула я. – Їдемо до лікарні!
Іра прийшла до себе.
– Не треба, не треба. Зі мною все гаразд. Вибачте, я здається, налякала вас.
– Ще й як налякала! Все ж краще поїхати, перевіритися!
Невістка поклала руку на живіт і прислухалася:
– З малюком, здається, все в порядку. А нам… треба ж картоплю копати.
– Так хай горить вона синім полум’ям, ця картопля!
Я гладила маленькі прохолодні долоні невістки, обережно прибирала з чола пасма її м’якого волосся. Щось піднімалося у моїй душі гаряче, пекуче…
Сергій швидко завів машину, ми обережно посадили невістку і поїхали. У лікарні сказали, що обстежать її кілька днів і, якщо все добре – випишуть.
Приїхали ми з сином додому. Він півночі метушився, не спав, а я Бога молила, щоб усе обійшлося благополучно.
Вранці Сергій до дружини поїхав, а я вдома по господарству поралася. Що не роблю, відчуваю, ніби чогось не вистачає мені, а потім здогадалася: її і не вистачає, мовчунки моєї! Пустка без неї у квартирі.
Син повернувся додому повеселілий, каже, через кілька днів випишуть Іру, все у неї добре. І слава Богу!
Вирішила я до повернення невістки прибрати, як слід. Півдня провозилася, чистила-видраювала, а потім, думаю, дай-но і в них приберу – пилюку витру, та килим на підлозі почищу. Прибираю на столі, – бачу: пухкий конверт незапечатаний, глянула – матері її адресовано. Той самий лист, через який я кілька ночей не спала! Палив він мені руки, знала – недобре листи чужі читати, але не втрималася, вирішила з перших рук дізнатися, що є насправді між нами.
Лист виявився дуже довгим, але почерк рівний, розбірливий – легко читалося: «Дорога моя матусю! Твої листи для мене – завжди велика радість, це, як зустріч із тобою, задушевна розмова, ковток свіжого повітря».
Скажіть, будь ласка! Чим же наше повітря їй погане!
«Мила моя, дякую за мудрі поради, завдяки їм, мені вдається вирішувати найскладніші сімейні проблеми…»
Бачиш, як виходить: мамчині поради допомагають жити, а свекрушині, виходить ні, – заважають…
«Ти хвилюєшся про моє самопочуття, повір, воно – чудове. Як сон, залишилися позаду перші чотири місяці нездужання, а зараз – усе добре. Лікарі кажуть – наш малюк розвивається нормально, а я скажу більше: він дуже добре відчуває музику, – увесь у тебе! І казки любить слухати…»
Ну, це навіть не знаю, як назвати. Вигадує дівка! Ага! Ось про сина: «Ти питаєш, чи розуміє чоловік мій стан? Не хвилюйся, мамо, чоловік у мене чудовий! Ласкавий, турботливий – не вистачить слів, щоб описати, який він!»
Тут ти, дівчинко, права. Щасливий квиток витягла.
«…Сергій хоче бути присутнім при появі малюка, а я не проти. Жінки у консультації кажуть, якщо чоловік побачить, більше любити буде. Та вже куди більше! Справа не у цьому, просто, коли він поруч, і я сильна».
Що придумали! Куди йому “це” бачити – це ж таїнство! Хіба можна у це чоловіків допускати! Неподобство яке! Треба з Сергієм поговорити!
«…У цьому листі, як і в попередньому, я знову відчуваю твою тривогу, коли ти питаєш про мої взаємини зі свекрухою…»
Ага! Ось! Про мене! Раптом мені стало не по собі. Може, не треба читати? Адже краще, коли не знаєш! Ну, навіщо тобі правда? Адже з нею жити! Не читай!
Я тремтячими пальцями запхнула лист у конверт і сховала його під книжку.
Включивши пилосос, люто водила щіткою по килиму, але лист притягував мене. Закінчивши роботу, довго сиділа у кріслі, розглядаючи візерунки на килимі, потім різко встала, взяла лист і почала читати далі: «Так, свекруха моя – непроста людина. Вона відноситься до типу людей, із якими потрібно пуд солі з’їсти, щоб пізнати їхню сутність. Я вже писала тобі, що наше перше враження про неї виявилося оманливим, і тепер, проживши з нею півроку пліч-о-пліч, я з радістю запевняю тебе: Марія Олександрівна – дивовижна жінка! Вона, якщо полюбить, життя на плаху покладе за цю людину.
Але її любов потрібно заслужити, а це непросто. У неї своє бачення життя, у чомусь нам незрозуміле, застаріле, але справедливе.
Так, вона грубувата, але добра і щира в усьому, навіть у своїх помилках. Свекруха – вірна і надійна людина. Мамочко, ти мене, звичайно, зрозумієш і не образишся за те, що я називаю її «мамою». Щоправда, поки не вголос. Вона ще не сприймає мене як свою дочку. Але час усе розставить по своїх місцях, я впевнена. І, щоб назавжди закрити тему, що тебе хвилює, скажу: якою б вона не була, вона гідна любові і поваги вже за те, що народила і виховала найпрекраснішу на Землі людину – мого чоловіка».
Усе це я прочитала залпом, навіть задихнулася. Суцільний осуд потряс би мене менше, ніж ці слова. До осуду ми звикли, знаємо, як відповісти. А тут… Це ж треба, як вона мене по поличках розклала! Я сама про себе того не знала…
Слова невістки пестили серце, але викликали у душі незрозумілу тривогу, навіть щось більше.
– Дитинко моя, мила… А ти, стара курка, вчити її життю зібралася… Пробач мене за ангельське терпіння твоє…
Я до вечора сиділа в їхній кімнаті, згадувала все своє життя і питала себе, а що хорошого у ньому було? І знаєте, що відкрилося? Все-все найкраще і найважче, що у житті було – з сином пов’язане. Без нього – і згадувати нічого. Виходить, у дітях наша найбільша радість і найбільший страх. Вони, діти, виявляється, розумніші за нас, тому що вглиб і вдалину дивляться, а ми – усе назад озираємося, та все на свій аршин міряємо. Де вже зрозуміти один одного!
Через два дні – молоді приїхали. Сергій жвавий, радістю світиться, а Іра мовчить, посміхається так ходить по квартирі і все розглядає.
– Чи загубила що, дитинко моя? – питаю. Вона подивилася на нас із Сергієм поглядом і каже:
– Заскучала, – а потім пустотливо так: – Мамо, ми з Сергієм торт купили, поп’ємо чайку?
Сиділи ми втрьох на кухні, пили чай, розмовляли, і мені раптом здалося, що заради цих ось щасливих хвилин я, напевно, своє життя прожила.
Дочекалася я, поки Сергій з кухні вийшов, сіла поруч із невісткою і сказала:
– Пробач, доню, але лист твій мамі я… того… і відправила…
– Я не встигла… спасибі! – вона розуміюче посміхнулася.
– Це тобі спасибі за науку, – а про себе подумала: і мишці – теж.
Автор – Олена Василівна.
Фото – ілюстративне.
Передрук матеріалу без гіперпосилання на Intermarium.news заборонений!
Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook.
