— Я ж так з тобою ніколи не чинила, — казала мені, своїй п’ятдесятирічній доньці, моя мама, — я тобі завжди з останніх сил допомагала. Коли ти зі Світлою одна залишилася я тобі дала притулок і завжди допомагала дочку тобі ростити.
Та й я, як могла допомагала Світлані, але в мене не залишилося сил! Ясна річ у словах матері була частка правди. Я з чоловіком розлучилася, коли донечці ще двох років не було. Ми з чоловіком жили у його квартирі, тому після розлучення я переїхала до матері. Ми тоді цілий рік із нею жили фактично на її забезпеченні.
Однак я тоді взяла на себе повністю дім. Але мама мала “гарну” звичку згадувати про своє добро, якщо я не погоджувалася з нею, у якомусь питанні:
— Ти живеш у моїй квартирі і копійки в дім не приносиш, тому все повинно бути так, як я скажу, — частенько говорила мені мама.
Я і зараз дивуюсь тому, як мені вдалося вийти вдруге заміж. Коли я зустріла свого нинішнього чоловіка, доньці було п’ять років. Ми з чоловіком не мали спільної дитини, тому що у нього від першого шлюбу є син, який на рік молодший за мою Світлану. Дочка ж моя росла дуже особливою дитиною.
— Світлана така тому, що їй доводиться жити з нерідним батьком, — казала мені мама. — Жодний вітчим не замінить дитині рідного батька.
Дочка насилу закінчила школу, вже в старших класах нам довелось пережити через неї багато напружених моментів. Ми з чоловіком без зайвих слів оплатили її навчання в тому інституті, який вона сама обрала, але вона його через рік покинула, бо начебто заміж вийшла, правда без штампу в паспорті.
— З моїм сином таких питань немає, — зітхав чоловік, — сподіватимемося, що вона заспокоїтиметься.
Однак Світлана і не думала заспокоюватися. Вже через три роки вона повернулася додому з дитиною на руках, а через рік вона вкотре вирушила заміж, а онука залишила нам.
— Мій чоловік не хоче виховувати чужу дитину, тому вихованням онука доведеться займатися тобі, — заявила мені тоді Світлана.
Крім переживань, за дочку на мене посипались нові негаразди. Всі на роботі дуже здивувалися, коли я почала просити дати мені відпустку з догляду за дитиною. Через два роки малюк пішов у дитячий садок, він мене та мого чоловіка називав мамою та татом.
— Ну, Світлана ж відвідує сина, — казала мені моя мама.
Про те, що мій чоловік по суті для мого онука ніхто, моя мама воліла забути, тому що було зручно вважати, що дід по іншому поводити себе і не повинен. Та й Світлана приходила до сина двічі на рік: на день народження і перед Новим роком.
Світлана повернулася, коли онукові виповнилося чотири.
— Я з чоловіком розлучаюсь, а тому в тебе поки що поживу, — сказала мені вона, — а хлопчик може поки що у вас у кімнаті поспати.
– Хлопчик! – у мене попливло все перед очима, – це твій син!
— Не знаю, -протягла вона, – Може й так, але спати він буде у вас в кімнаті. Мені своє життя потрібно влаштовувати.
Я дуже здивувалась, яке таке життя вона в нашому домі збиралась влаштовувати. та ж не відповіла, а пішла відчиняти двері. На порозі стояв легінь з речами – причина розлучення з другим чоловіком.
— Це мій коханий, він житиме тут, – заявила донька так просто, ніби хліба з магазину принесла.
Чесно? Я від себе такого не очікувала. От зараз згадую і соромно а тоді ніби штори які опустились. Світлана два дні речі свої збирала по під’їзду. Від душі і їй і “чоловіку” її все вимовила.
— Я ж так з тобою ніколи не чинила, — прибігла наступного дня моя мама. – Я тебе з дитиною і годувала і поїла. У непросту хвилину підставила плече допомоги. Ти ж мама, ти повинна.
А я вважаю що я вже нікому нічого не повинна. Онука вирощу, далі все. так, я виставила рідну доньку за двері і досі не знаю де вона там живе. Але якщо запитаєте, чи я шкодую? Ні і ще раз ні!
Я зробила так як зробила і вважаю, що інакше не могла. чи я не права?
Передрук без гіперпосилання на intermarium.news – заборонено.
Головна картинка – intermarium.news.
