Я знала що мого чоловіка фактично виростила його бабуся. Хоч були в нього і тато і мама, але один відхрестився, а мама все життя їздила на роботи, аби лиш сина виростити і освіту йому хорошу дати. Саме тому мені нині і дивна поведінка мого чоловіка і те, як він реагує на останні події.
Наше знайомство із чоловіком важко назвати романтичним, бо відбулось воно не за кращих обставин. Він мене у нашій районці з того світу повернув, буквально чудо сотворив і я те добре розуміла.
Знаєте, якось так ми спілкуватись почали, спочатку офіційно, а потім уже все у почуття переросло. Нині ж уже 15 років разом, маємо двох діточок і дуже щасливі у шлюбі.
Життя наше текло собі і розмірено і добре, без сплесків і значних негараздів: дім, робота, діти. З самого ранку ми вже знали, що буде до вечора і раділи тій стабільності і спокою. А ж тут грім серед неба ясного – батько мого чоловіка.
Я ще застала живими і маму мого чоловіка і бабусю. Дві надзвичайно мудрі і вироблені роками важкої праці жінки. Вони обидві зробили все від них залежне, аби чоловік мій став тією людиною, якою є зараз. Його успіх лиш опосередковано – його. Фундамент – праця матері важка і бабусині безсонні ночі, бо вони обидві зробили все, аби чоловік мій таки здобув гідну освіту і нині був лікарем хорошим.
Ну а батько мого чоловіка, той що покинув їхню сім’ю заради молодшої, той що і крихти хліба у бік сина не кинув ніколи, раптом з’явився у нас на порозі.
Бачте, пан нині на вулиці залишився, адже та дружина у засвіти пішла, а діти, яких він виростив, вказали йому на двері ще до дев’ятого дня. Тепер він без даху над головою прийшов по допомогу до сина.
Я, знаючи все через що пройшла родина мого чоловіка, щиро вірила у те, що він вкаже на двері тому незнайомцю. Якось іншого я собі і не уявляла, бо ж як інакше?
Але ж ні. Мій чоловік не тільки віддав тому дім матері в користування вічне, так він ще й пропадає тепер там “надолужуючи втрачене”. Одягнув таточка свого, взув. Нині вони ось, ремонт затіяли у тому будинку. Бо ж не гоже тату жити із старими шпалерами на стінах.
Мені так прикро все це бачити, що я передати вам не можу. Мені не шкода фінансів, шкода несправедливості такої у бік матері і бабусі мого чоловіка. Що йому кажу, а він лиш відмахується:
— У тебе велика родина, батьки живі і здорові, тобі мене не зрозуміти.
Таки так, мені не зрозуміти, як можна пробачити роки байдужості і раптом землю квітами вистилати тому, хто про тебе і не згадав.
Але то нічого. Чоловік тепер бажає, аби онуки знали свого дідуся. Запросив свого тата до нас у дім на вечерю. Я сказала, що того ніколи не буде і я не збираюсь його тут приймати. А чоловік заявив, що та вечеря відбудеться зі мною, чи без. Бачте, його тато тепер частина нашої родини, хочу я того чи ні.
От як мені тепер бути? Як врозумити свого чоловіка і пояснити, що він не правий?
Головна картинка ілюстративна.
