Нещодавно я зустріла свою однокласницю. Наталя розповіла, як у неї справи. Ми обговорили, хто з ким весілля зіграв, а хто розлучився. Звичайна справа.
Стала я про її життя розпитувати. А вона й розповіла зі сльозами на очах.
Відразу після випуску вона перебралася до своєї бабусі. Та мала низьку недуг. Ось онука і стала доглядати за нею.
Робила все по господарству, ходила до аптеки, готувала їжу. Наташа не пішла навчатись, влаштувалась працювати в дитячий садок. Її взяли туди як няньку.
Вона сказала, що їй довелося піти на роботу, бо все що потрібно бабусі дуже дорого коштувало, пенсії не вистачало і на них, і на оплату комуналки. Так було легше справлятися.
Рідня Наташі була тільки рада, що вона живе з бабусею і допомагає їй. Бабуся прописала внучку у себе, а пізніше ще й переписала все на на неї. Родичі Наташі з’ясували, що вона тепер має квартиру, одразу після того, як бабусі не стало. Натякали, що варто було б це житло продати та купити машину. Але Наталя категорично відмовилася так робити. Сказала, що житиме у цій квартирі.
Через це батьки образилися на Наташу та перестали з нею розмовляти. Вони ж мали плани на ту квартиру і великі, а дівчина все собі “забрала”.
— Так що тепер я для рідної мами не існую. – говорить Наталя з сумом, – Розумію. що все зробила правильно і не повинна жалкувати, але є квартира, а родини немає. Як дерево без коріння. Часто думаю: а воно того вартувало?
А й справді – варте воно того?
Головне фото ілюстративне – pexels.
