— Як же ви могли, мамо! Стільки років дивитись мені в очі і обманювати. Якби не випадковість, так би й в засвіти пішли, слова правди не сказавши?
Дім, де він живе… Максим навмання обрав маршрут – однаково до приїзду поїзда довелося чекати більш аніж півдня, тож вирішив оглянути околицю і поспілкуватися з тутешніми мешканцями. Пише газета Життя
Поїздка була вкрай утомливою і марною, тому мандрівка гірською місцевістю могла хоча б ненадовго відволікти від похмурних думок і визначитися, як діяти далі. Магія бурхливих потоків рік та шепіт столітніх сосен майже відразу полонили Максима, і хлопець, здавалося б, устиг забути, хто він і навіщо сюди приїхав.
Власне, ці, на перший погляд, дивні запитання виникли в нього нещодавно – того дня, коли він дізнався, що батьки, яких любив понад усе, насправді йому не рідні. Розгубленість, що його стільки років дурили, опанували душу хлопця. Зрештою, він ніколи б не довідався правди, якби не той банальний похід в поліклініку. Факти були очевидними, тож батькам не залишалося нічого іншого, як розповісти подробиці його всиновлення. Правда була вражаючою: близько двадцяти років тому подружжя Іваненків вирішило взяти з дитбудинку хлопчика, оскільки, як запевнили їх, своїх дітей вони мати не могли. Ким були рідні батьки хлопця і чому вони відмовилися від дитини, залишалося загадкою.
– А Марічка? Її теж взяли з дитбудинку? – ледве оговтавшись від почутого, поцікавився хлопець.
– Ні, Марічка з’явилась у нас через три роки після того, як ми тебе всиновили.
Отже, Максим вирішив будь-що довідатися правду. Йому часто в дитинстві снилися гори. І шум бурхливої ріки. Як виявилося, це був не сон, а притлумлені пам’яттю спогади, яких не зумів стерти невблаганний час. Завдяки сприянню впливових знайомих вдалося розшукати документи, з яких він довідався про те, ким була його рідна мати і де вона жила. Але яким було здивування Максима, коли, приїхавши в гірське село, дізнався про те, що насправді такої жінки тут не було. Невже рідна мати збрехала, залишаючи дитину в дитбудинку, невже хотіла назавжди зникнути? У це було не хотілось вірити. Зрештою, Максим розумів, що доволі несправедливо поводиться з названими батьками, бо ж вони люблять його, як рідного, і він жодної миті не міг уявити, що насправді ці люди не його рідні. Сестра вмовляла його схаменутися й не ворушити минулого, але він не міг. Не міг змиритися, не міг зрозуміти. Не міг пробачити.
Стежина серпантином вилася вгору, йти ставало дедалі важче. Ще сидячи на вокзалі, почув розповідь двох літніх жінок про старця, який живе в гірському селі. «А що, як гайнути до нього? Кажуть, він має особливий дар провидця й може допомогти у скрутних ситуаціях.»
Шорстка трава зміїсто вилася під ногами, квіти розливали навколо духмяний аромат. Врешті, після виснажливої мандрівки Максим опинився в селі, де жив знаний старець. Он і його хатина на самому вершечку гори – напевне, коли чоловік визирає з вікна, бачить хмари, які пливуть біля його хати.
– Є хтось удома? – гучно постукав кулаком у двері, але вони були зачинені. «Напевне, дід кудись поїхав, бо на подвір’ї немає ані душі», – подумав скрушно.
Максим сів на дерев’яну лаву, подумки вилаявся. І що за день сьогодні такий? Усі його мрії розбиваються об холодну кригу таємниць. Ніби хтось угорі бавиться його долею, кепкує з хлопця, повсякчас залишаючи віч-на-віч із запитаннями, на які він не спроможний дати відповідь.
– Ти чого тут галасуєш? – сухий, як сторічне дерево, дід ішов, спираючись на ціпок. Довгу білу бороду розвівав вітер.
– Ви – старець Семеон? – запитав несміливо, бо чоловік виглядав дуже химерно, пропікав поглядом великих сірих очей.
– Ну, я, і що з того? Навіщо тривожиш мій спокій? Навіщо шукаєш чужий дім, якщо маєш той, де тебе чекають?
– Я хочу знати правду. Хочу знайти своїх рідних. – прошепотів пересохлими вустами парубок.
– У тебе є рідні – ті, хто сидів біля твоєї колиски, відмовлявся від шматка хліба заради тебе, але ти їм досі не можеш пробачити. Вони мовчали не заради свого егоїзму, а заради любові до тебе.
– А моя рідна мати? Невже я ніколи не дізнаюся, хто вона?
– Їдь додому – там ти потрібен більше, ніж тут. А про ту, хто дав тобі життя, краще не знати. Але ти довідаєшся правду. Їдь додому. Твій дім там, де тебе люблять.
Максим поглянув в очі старця, відчув дивну млість – ніби щільна пелена закутала його погляд. За мить, коли прийшов до тями, старця поруч уже не було. Лише здалеку побачив огрядну постать літньої жінки.
– Скажіть, а куди пішов старець Семеон?
– Чи ти, хлопче, зовсім з глузду з’їхав? Старця Семеона вже більше ніж півроку немає серед живих.
Максим тоді довго не міг відійти від пережитих подій. Удома він і справді був потрібен більше, ніж будь-де, адже в його батька дуже підкосилось здоров’я. Сидячи біля ліжка недужого, Максим молився, щоб тато оклигав. Хлопець пообіцяв, що більше ніколи не засмутить тих, які так сильно його люблять. А за якийсь час він дізнався правду – про це розповіла одна далека родичка, яка випадково дізналася про його пошуки.
«Твоя мати пила без міру. Коли ти з’явився, покинула тебе. Доля поквиталася з нею – твоєї матері більше немає. А про її гріх знає дуже мало людей. І вони мовчать».
Ця правда була для хлопця несподіваною і важкою – якби не названі батьки та сестра Марічка, хтозна, як відреагував би на цю звістку Максим. Та йому вистачило снаги впоратись зі своїм минулим. Адже повсякчас згадував слова старця Семеона, який з’явився йому біля свого будинку: «У тебе є рідні – ті, хто сидів біля твоєї колиски, відмовлявся від шматка хліба заради тебе. Твій дім там, де тебе люблять».
Вікторія РАНОК.
