Ользі Степанівні здавалося, що життя втратило сенс. Не уявляла, що вже не поспішатиме вранці на роботу, не плануватиме справ, не зустрічатиметься з клієнтами, не розв’язуватиме нескінченних виробничих проблем. Чим зайнятися? Чим заповнити порожнечу, яку займала робота?
Усвідомлювала, що рано чи пізно доведеться вийти на пенсію. Але це слово, що тхне старістю, цей життєвий період, коли людина опиняється за бортом улюбленої справи і думає, що через те вона вже нікому не потрібна, завжди вселяв у неї страх. І ось тепер цей страх заповзав під шкіру, застилав туманом сліз очі, сковував думки. Донька із зятем намагалися підтримати матір, як могли, переконували, що життя тільки починається, що саме час подбати про себе, зосередитися на дачі, на хобі, на спілкуванні з подругами…
Ольга Степанівна все це слухала й дратувалася. А якось рятівна думка блискавкою пронизала її свідомість:
— Я дуже хочу дитинку. Ірусю, народи мені внучку!
Донька підвела на матір здивований погляд:
— Яку внучку, мам? Ти ж знаєш, що мені більше не можна народжувати. Та й Остапові вже п’ятнадцятий рік…
— То й добре. Він виріс, невдовзі поїде з дому, а в нас буде маленька радість, — і таким благальним поглядом припала до дочки, що та відвела очі вбік.
— Лікарі не дають гарантії, — нагадала. — Це серйозно і…
— Що ті лікарі знають? — перебила доньку. — Тільки Бог усе знає. Тільки Він дає людям дітей. Треба покладатися на Нього, молитися, вірити — і все буде добре. Хіба ти не хочеш донечки? Кожній жінці для повноти материнського щастя добре мати доньку. От що б я робила, якби не мала тебе?
Ірині ця тема боліла. Клубок підступив до горла. Щоб не розплакатися, зиркнула на годинник і, вигадавши собі якусь термінову справу, вибігла з кухні. А Ольга Степанівна, задивившись крізь шибку на окрайчик небесної блакиті, що заплутався в кронах столітніх лип, уявляла собі рожеві щічки, обрамлені біленькими кучериками, допитливі оченята, пухкенькі ручки, що так тепло змикаються довкола шиї. Як же їй потрібна ця дитинка! Як вона хоче взяти її на руки, притулити до грудей…
…Відколи Ольга Степанівна перестала працювати, вона, як зазвичай, готувала щоранку сніданок та обід для рідних і, щоби не впасти в депресію, швидко виходила з дому. Поспішала спершу до храму, а після літургії або йшла на цвинтар до мoгил чоловіка й батьків, або їхала на дачу, або бродила магазинами чи між рядами ринку, де продавали вживаний одяг та інші речі, що вже комусь відслужили.
Одного такого дня вихопила поглядом із купи іграшок маленьку сукню для ляльки. Вона була завбільшки з долоню — біленька, гаптована білим, вся у філігранних шлярочках. Лежала на купі хутряних і плюшевих ведмедів та зайців, наче потрапила сюди з іншої казки. Ольга Степанівна взяла її в руки, покрутила, погладила пальцем гудзичок-перлинку. Краса та й годі! Це ж яку майстерність треба мати, щоби пошити таку мініатюрну сукеночку!
— П’ять гривень — і ваша лялька йде на бал, — усміхнувся продавець.
— У мене немає ляльки, — знизала плечима Ольга Степанівна.
— Буде! — впевнено сказав чоловік.
Додому жінка йшла з таким відчуттям, наче придбала щось дуже цінне. Випрала сукеночку, накрохмалила, ретельно випрасувала і… сховала, щоб діти не взяли на кпини. А наступного дня пішла шукати ляльку. Не знайшла, проте купила ще кілька крихітних нарядів. Приводила їх до ладу й уявляла, як одягатиме ляльок на прогулянку дівчинка з білявими кучериками.
Щоранку Ольга Степанівна молилася в храмі до Господа, щоби благословив її внучкою. Розповідала Всевишньому, якою вона має бути, детально описувала колір волоссячка, риси обличчя, характеру… А потім укотре йшла на ринок уживаних речей і шукала там ляльки й одяг для них. Незадовго наскладала цілу валізу дівчачого «приданого». Яких тільки ляльок і одяганок там не було! Пізно ввечері, коли діти вкладалися спати, виймала з-під ліжка свої скарби і милувалася. Одягала лялечок, розчісувала їх, заплітала, говорила з ними і… молилася. З глибокою вірою, розмовляючи з Богом своїми словами.
Якось Ірина крізь шпарину в дверях до маминої кімнати підглянула за цим дивним ритуалом. Лячно стало. Може, в мами якийсь душевний розлад? Покликала чоловіка. Обоє, затамувавши дихання, дивилися, як Ольга Степанівна наряджає ляльок, пошепки говорить із ними…
Так минали дні, місяці… І одного ранку до кухні, де матір саме готувала сніданок, увійшла схвильована Іра:
— Мам, я… вагітна.
— Дякую Тобі, Боже! — перехрестилася Ольга Степанівна й обняла дочку.
— Що робити, мамо? — в голосі Ірини прозвучали панічні нотки. — Не знаю, як це могло трапитися…
— На все воля Божа, — всміхнулася матір. — Він дає нам діток. Тож покладися на Нього, доню.
…Протягом вагітності Ірина постійно консультувалася з медиками. Вони попереджали її про ризики — і з кожним місяцем жінці ставало все тривожніше. Переживав і чоловік. Тільки Ольга Степанівна випромінювала впевненість у тому, що все буде добре. Коли натрапила в газеті на статтю про фітотерапевта, який лікує різні жіночі недуги, зателефонувала і розповіла про діагноз дочки та її вагітність. Надіславши йому результати аналізів Іри, отримала автобусом пакунки з травами і приписи.
На прийом Ірина не їздила, але сумлінно дотримувалася рекомендацій травника й лікарів. І в призначений час на світ з’явилася здорова дівчинка. Радості родини не було меж іще й від того, що її мама стала цілком здоровою. Вагітність і пологи не тільки не зашкодили їй, а й сприятливо вплинули на організм жінки, зціливши її.
Щойно Богданку привезли додому, все в ньому закрутилося довкола неї. Ольга Степанівна літала, мов на крилах. Помолоділа, пожвавішала. Більшу частину клопотів узяла на свої плечі й отримувала від цього величезне задоволення. Бо коли її діти були маленькими, то мусила залишати їх на матір і бігти на роботу. Остапом теж ніколи було займатися. А тепер вона могла сповна віддатися внучці.
Це крихітне диво наче зійшло з її уяви. І очка, і щічки, і кучерики — все в дівчинки було таке, як вимріяла бабуся Оля. З народженням внучки її життя набуло нового змісту, нових барв. А ось від валізи з ляльками і їхнім гардеробом Ольгу Степанівну мовби відвернуло. Поки внучка ще маленька, знайшла їй місце на горищі. Це «придане» свою головну роль уже відіграло. Недарма мудрі люди кажуть, що мрії треба унаочнювати — тоді вони неодмінно здійсняться.
Тепер Ольга Степанівна вже й забула, як бігла переверти вранці на роботу, як заплановані справи не вміщалися на сторінку щоденника, як їй діставали прискіпливі клієнти, а виробничим проблемам не було кінця-краю. Тепер вона щаслива по-справжньому. Старший внук став студентом, а в хаті підростає маленьке щастячко: бабусина мрія, татова улюблениця, мамина рятівниця — Богом дана Богдана.
