fbpx
Історії з життя
Якось йшла Ольга додому раніше. На лаві бабки з усієї вулиці сидять, невісток своїх обговорюють. І почула краєм вуха, як хтось у свекрухи спитав: – А твоя як

– Звалилася на мою голову, – думала Ольга, – наче королева якась. І кімнату їй довелося віддати одну із двох. А їм із донькою та чоловіком перебратися в іншу. Хоч вона і більша, але все ж тісно.

Інші бабусі всі з онуками живуть у кімнаті. А ця приїхала – і з порога: – Мені, Олюшко, окрему кімнату треба. Стара я вже по гуртожитках вештатися. Та й дитині при батьках спокійніше.

Звільнили їй кімнату. Далі – краще.

– Оленько, я готувати не буду, та й прибирати теж. Ти вже як звикла, так роби. Якщо що допомогти – кажи, допоможу, якщо зможу.

Дістала свої прибамбаси і сидить, мережива плете. Люська, донечка, до неї одразу прикипіла. Хоч і мала зовсім – три роки, але за бабусею, як хвостик бігає.

Та її особливо не пестить, не сюсюкає. Але то казку, розкаже, то волосся розчеше. То вони вишивати сядуть, робити щось.

А незабаром баба Катя знайшла собі подружку в сусідньому під’їзді – бабу Стефанію, а в тої онуку Колі п’ять років було. То вони призвичаїлися гуляти разом ходити. Влітку – у ліс, на облюбовану галявину. Під великою ялиною лежали дві колоди – менша і більша. Ось вони та, що більша облаштували під стіл, а на тій, що менша – сиділи.

Брали із собою покривало – на ньому діти відпочивали. Та ще й нехитрий перекус – хліб із сіллю та воду.

Люська з Колею будували з гілок курені, набирали жолудів, шишок та гралися. А бабусі сиділи, та неспішно розмовляли та в’язали.

Іноді до них хотіли прибитися інші діти, але бабусі суворо говорили: – Ліс без дорослих не любить, може занапастити. Бери свою бабусю, та ходімо! Але іншим бабусям було ніколи: вони прибирали, готували, та прали, намагаючись встигнути до приходу молодих з роботи.

Поступово Оля заспокоїлася. Свекруха справді майже нічого по дому не допомагала, проте Люсею займалася абсолютно. Донька стала спокійною, веселою. вивчила багато прислів’їв і приказок, почала гарно говорити, любила розповідати. Бабусю просто любила.

Приходила до бабусі до кімнати в гості. У тієї там завжди ідеальний порядок: – Речі, Люсенько, люблять жити у чистоті, та щоб їх поважали. Ти ж ось яка розумниця: щодня сукню чисту носиш, волосся заплітаєш. А ось стіл стоїть. Думаєш, він любить, коли його лисина пилом покривається? А ящики – його кишені. І в них теж порядок мусить бути. Чи підлога. Ми ж у неї на голові живемо! То треба, щоби їй добре від цього було. Ти он фантик кинула, а в нього тепер там голова свербить. Рук немає, почухати не може.

– Ой, я ж не знала! Я, бабусю, два фантика прибрала – і той, і інший, він під диваном був! А диван йому не заважає? А ми?

– Ні, Люсенько, диван не заважає і ми теж. У нього ж така робота. Кожен має свою роботу. Мама з татом працюють, я все життя працювала, ти виростеш, теж працюватимеш. І кожна річ у будинку має свою роботу.

А Ольга дивувалася: цікаво виходить – людина нічого наче не робить, а вдома чистота та порядок підтримуються, як за помахом чарівної палички. І їй, Ользі, роботи менше.

А ще вона помітила, що до неї, до Ольги, всі сусіди почали з повагою ставитись. Навіть на роботі начальник премію раптом виписав.

Якось йшла Ольга додому раніше. На лаві бабки з усієї вулиці сидять, невісток своїх обговорюють. І почула краєм вуха, як хтось у свекрухи спитав: – А твоя як?

– Моя? Гарна. Жодного разу голос на мене не підвищила, по дому все сама: і готує, і пере, і прибирає. Ще й на роботу ходить! Пощастило моєму Андрієві таку жінку зустріти!

Ольга аж почервоніла. Зазвичай бабки своїх невісток милять останніми словами, а тут таке.

Задумалася Оля: – Дивно, якось виходить. До приїзду Катерини Ігнатівни ми з Андрієм, як кішка з собакою жили. Начебто і любимо один одного, але періодично сперечаємося. Коли кімнату свекрусі готували, я його мало не з’їла живцем.

А що ж виходить? Ми ж з того часу ні разу і не посварилися! Баба Катя за все мене хвалить: і готую смачно, і прибираю швидко і чисто, і за одягом стежу краще за хімчистку.

Та й про Андрюшку завжди добре: роботящий, за всім у домі стежить, мене балує. А він і справді став подарунки приносити. Принесе цукерку Люсі, квіточку чи хустинку матері, а найбільший подарунок – мені. Навіть якось ніяково. І про Люську завжди каже, що спокійна, розважлива. Що відмінницею у школі буде. А та й старається – вже й читати вивчилася, і рахувати, вишиває непогано, на спиці поглядає.

– У мене найкраща свекруха на світі, – думала Ольга, – та й яка вона свекруха, вона наче чарівниця! Страшно подумати, що було б, якби вона до нас не приїхала.

Фото ілюстративне.

You cannot copy content of this page