fbpx
Історії з життя
– Якщо ти так швидко зі мною гуляла, то я не знаю, що в тебе на думці.

Сьогоднішня подія знову кинула Настю в далеке минуле, яке нічим не виправити. Така випадкова і банальна ситуація, а вона не може прийти до тями.

А було це так: ішла вона в магазин по звичній дорозі, попереду мама з двома дітьми ніяк не давала собі раду. Одне маля щосили гнало вперед, а інше вперлося і не хотіло зрушити з місця. Бідолашна не знала, куди бігти і гукнула впертюхові:

– Не будеш іти ота бабуся тебе забере!

Настя вирішила підіграти матері та сказала дитині:

– Ходи зі мною, я дам тобі цукерку, ходи, – незчулася як почула в своїх щиру мольбу.

Малеча так глянула на неї і швиденько побігла до мами, яка вже жебоніла, що коли будуть обоє вередувати отакі бабусі заберуть їх до себе додому.

– Як в казці про Гензель і Гретель?

– Так!

А Настя не мала вже сили йти… Якби ж вона тоді не зробила того вчинку, у неї самої була б отака мила дівчинка, а далі онучата… Вона б водила їх на морозиво і купувала цукерки…

Це сталося в училищі в ті далекі часи, коли хотілося зберегти мораль, але бажання брали своє. Мишко обіцявся одружитися, тому не бачив нічого поганого в тому, якщо вже зараз вони житимуть як чоловік і дружина. Але через кілька місяців її кинув з тою мотивацією, що не впевнений, що дитя його.

– Якщо ти так швидко зі мною гуляла, то я не знаю, що в тебе на думці.

Матері сказати побоялася, бо як же так, надія і гордість родини, замість папки професорки буде міняти підгузки і ніколи вже не вийде заміж, бо хлопці тепер балувані, їм подавай дівчину з бездоганною репутацією.

Лікар попередив, що це доволі ризиковано, але Настя вперлася.

Після таких невдалих стосунків вона вдарилася в навчання і порадувала рідних червоним дипломом. Заміж довго не могла вийти і вже батьки самі сватали її спочатку за молодих хлопців, далі старих хлопців, далі за вдівців, розлучених… Їй було не до того – вона працювала і рухалася по кар’єрній педагогічній драбині. А дітей їй вистачало і в школі – їх там на всі смаки і вподобання, люби, лелій і вчи розуму.

Коли їй було вже далеко за тридцять, вона познайомилася з Сергієм і зрозуміла, що вона чекала його все життя. Хотілося від щастя звернути для нього гори і подарувати сина, доньку і ще сина або доньку. Але лікарі не давали надії попри роки лікування.

Яка немилосердна доля. Коли біля тебе достойний чоловік, то ти не здатна продовжити його рід, а всілякі «михайли» руйнують життя направо й наліво…

Вони прожили разом п’ять років за які вона не пам’ятає дня аби не телефонувала лікарю чи чекала дзвінка з результатами, не відчувала настільки винна перед ним. Тоді зізналася в усьому і він був згоден жити з нею:

– Я люблю тебе, чому ти думаєш, що мені треба спадкоємця?

– Це ти зараз так кажеш, а пройде час і будеш мені цим докоряти, що тримала і не дала шансу. Я дуже тебе люблю і відпускаю…

Знову роки самотності і посада директорки школи. Тепер вона на пенсії і живе самотою, хіба інколи має якесь репетиторство, яке й пов’язує її з зовнішнім світом.

За цими невеселими спогадами її й застав дзвінок в двері. Пішла відкривати і не спитала, хто там, бо точно хтось з учнів, а вона й забула подивитися в записник.

На порозі стояв Сергій:

– Я радий, що ти не змінила квартиру, – сказав так просто, наче вони бачилися тільки вчора, – То можна тепер з тобою старість доживати?

– Так, – вона обняла його міцно-міцно за всі ті роки розлуки, які були між ними.

Фото Ярослава Романюка.

You cannot copy content of this page