Ярина встала удосвіта. Замісила тісто, запарила мак — будуть палапундики, їх так любить внучок Ігорчик. Для внучки Оленки ще звечора застудила її улюблену галяретку. Не ту, що з пакетів, а з домашнього соку, з розморожених ягід. Іще з торішнього літа приберегла пакуночок для особливого випадку.
Відтак, погостривши до порога ніж, заходилася нарізати великими шматками м’ясо — то на шашлики. Зять розпалить у садку вогнище, влаштує дітям, як вони кажуть, пікнік. Лишень би погода не підвела, бо щось хмарилося звечора, пише “Вільне життя“.
Жінка крутилася по кухні, як бджілка. Нині в неї день народження — 70 років. Дочка Світлана обіцяла, що приїдуть близько полудня привітати маму і, може, навіть переночують, якщо в зятя не вирветься нагальна робота. Він же хірург, можуть викликати й серед ночі. А Світланка сама навряд чи схоче залишитися. Та Ярина не перечитиме, бо сім’я — то головне. Вона зосталася вдовою в сорок років. Дочці саме виповнилось п’ятнадцять. Тяжко було — словами не передати. Заміж удруге так і не вийшла. Тож відколи Світлана поїхала до міста вчитися і там залишилася, живе самотою й у вічному чеканні. Але тішиться, що в дочки є чоловік, двоє діток. Є де жити, є за що. Чого ще бажати?
На одному диханні жінка прибрала в хаті, нарізала салат, взялася крутити палапундики і сама собі дивувалася, звідки сили бере. Навіть ноги не так боліли, і спину не дуже ломило, і настрій був такий, що хотілося співати. Ближче до полудня застелила стіл святковим обрусом, перетерла посуд. Бо раптом буде дощ — і пікнік зірветься! Але взяла оберемок дров, занесла в сад. Молода, ще не запилюжена зелень пахкотіла весною, довкола кружляла духмяна пелюсткова завірюха — і так радісно було в Ярини на серці, мовби не 70 їй стукнуло, а 30.
Закінчивши приготування, жінка почала все частіше зиркати на годинник. Вже було по обіді, а діти чомусь не їхали. Зателефонувала — не беруть слухавки. Почала переживати. Кілька разів виходила на дорогу — не видно нікого. Знову телефонувала, та марно. Закололо біля серця — випила пігулку. Нескінченно довгий день добігав кінця, а Ярина вже й не знала, що думати. Робота не бралася. Згадала, що рісочки в роті не мала. Взяла палапундик, та він гірчив од сліз. Так і заснула за столом на світанні нового дня, схиливши голову на святочний, вишитий іще її мамою обрус…
…Прокинувшись, знову зателефонувала дочці. Нарешті Світлана взяла слухавку.
— Доню, Богу дякувати! — видихнула матір. — Де ви пропали? Що сталося? Ви всі здорові?
— Ти бачиш, котра година? — сонним голосом, не приховуючи роздратування, мовила дочка. — Ми здорові, ще спимо. Вчора були в Миколиного головного лікаря на дні народження, в ресторані.
— А я вас чекала, палапундиків напекла… — тремтячим голосом мовила матір. Наче й тішилася, що з дітьми все добре, але сльози невпинно збігали пекучими струмочками, торуючи собі зручні доріжки поміж глибокими зморшками на втомленому переживаннями обличчі.
— Та що ти зі своїми палапундиками! Ми мусили піти, Микола сказав… Він що, мав відмовити шефові, бо теща напекла палапундиків?
Ярина ще тримала слухавку біля вуха, та вже не чула доччиних слів. Так, чоловіка треба слухати, думала, бо то сім’я. Сім’я — головне. А про день народження мами можна й забути. Хіба маминих 70 є приводом для святкування? То ж не 30…
Мирослав САЛКО
