Ще треба зачекати.
– Я буду тебе чекати, – шепотіла Наталка Дмитрові під повільний танець на його проводах в армію.
– Дивись мені. І щоб писала! – обіймав кохану він.
Зналися вони ще зі школи, але закохано дивитись почали недавно. Якби не Дмитрова сестра, то ніколи б і не заговорили, бо вже надто Наталка соромлива. З Світланкою вони дружили з дитинства, сиділи за однією партою і бавилися на дозвіллі. А що дітям ще робити? Наталка приходила до Світланки і дуже шарілася, коли бабуся говорила до Дмитра:
– Ану придивися до дівчати, буде добре жінка, бо з доброї родини. Мати в неї таку лагідну вдачу має.
Світланка ще дужче червоніла, а Дмитро лише пхикав, бо жодному з них оті залицяння ще були не цікаві.
Батьки віддали Дмитра в якийсь професійний заклад, де треба було протягом тижня жити, а на вихідні приїжджати. Але тому так там сподобалося, що він не з’являвся місяцями. І от приїхав він на літні канікули. Пішов на річку з друзями і побачив таку гарну веснянку, що очей не відвести. Така ніжна, така маленька, така світла. Раптом марево накриває хвиля води і його сестра, Світланка, верещить:
– Отак тобі, відомстила!
Дівчина верещить, біжить в воду і вже за горою бризків не видно нічого. Далі дівчата мокрі і захекані сміючись влягаються на рушники засмагати і щось між собою говорять.
Звичайно, то була Наталка. Звичайно, Дмитро закохався і бабині слова згадав. Звичайно, й вона була рада бути дівчиною найкращого хлопця на світі.
Той рік без нього їй видався неймовірно довгим, але вона регулярно писала і чекала. Сама поступила на навчання в педагогічне училище і добре вчилася. Вони одружилися, з’явилося двійко дітей і знову Дмитро обіймав кохану і просив його чекати:
– Наталочко, контракт на три роки. Ти й оком не змигнеш, як я вернуся. Ти тільки мене дочекайся і пиши!
Наталка важко зітхала і чекала. На учительську зарплату не даш раду двом дітям, а чоловікові то затримують зарплатню, то дають бартером. Одним словом, хочеться жити по-людськи, але поки треба потерпіти і почекати. Минуло три роки, але Дмитро не вертається:
– Я тут лиш почав все розуміти і освоювати клієнтуру. Не можу все кинути, бо потім як вертатися, то все треба починати спочатку. Я ж тут для вас стараюся. Ще трохи зароблю і вернуся!
Пішли дітки в школу, але тато того не бачив. Не бачив, як вони ту школу закінчували. Десь років через п’ять приїхав на декілька тижнів, але вони пролетіли як мить.
– Дмитре, досить там бути. Діти вже вчаться, будуть мати свою роботу. Вертайся додому. Невже ти за нами не сумуєш?
– Яку вони матимуть роботу? Одружаться, то де житимуть? Ти хочеш аби й вони по світу їхали? Ні. Вже хай я ту чашу вип’ю і дам їм житло. Хоч якась з мене користь.
Купили вони тут житло, облаштували. Одружується старший син і їде Дмитро додому. Радий їде, бо видно його роботи – мають молодята де жити. Потім їде й до доньки на весілля, теж з подарунком-квартирою. – Лишайся вже, Дмитре, хоч тепер разом будемо – діти вже великі.
– Наталочко, я там маю офіційну роботу і матиму офіційну пенсію. Я тут не матиму нічого. Та що у вас тої пенсії? На неї не проживеш. Треба ще трошки почекати!
Чекає Наталка. Раз в рік їде до чоловіка в гості, але все там їй чуже, незрозуміле. А тут діти і онуки вже є. Нічого, вона почекає ще трохи. А потім вони завжди будуть разом.
Автор Ксеня Ропота, спеціально для intermarium.news.
Фото ілюстративне.
