Їдемо з сестричкою до моря, валяємося кожна на своїй полиці – спеціально беремо верх і низ в одному відсіку, щоб ніхто не заважав. Та й не просто так я на нижній лежу, з вестибулярним апаратом у мене після недуги не все гаразд. Різко голову поверну, або на стільчик стану – ввесь світ обертом іде, довго потім відлежуюсь, аби оту круговерть утихомирити. Ідилію порушує поява древньої бабульки, яка зі словами:
— Ось ми і прийшли, а поличкою мені дівчинка поступиться, – плюхається мені на ноги.
Природно. Квиток на верхню, хоче їхати на нижній і чомусь вважає, що саме я зобов’язана поступитися.
За «дівчинку», звичайно, спасибі, але поступатися я не буду: спеціально перевіряла продаж квитків і купила свої за сорок п’ять днів, щоб їхати з комфортом.
Так, я не знаю, як ця жінка зможе їхати на верхній полиці, але хіба я можу чимось допомогти? Це справа тих, хто купив їй цей квиток. Чому, якщо її рідним все одно, викручуватись і оправдовуватись потрібно мені?
Почувши відмову, бабулька не знітилась і навіть “будь ласка” не сказала – почала волати на весь вагон. Провідниця же додумалася попросити мене поступитися поличкою, щоб припинити концерт.
Іронічно. Я порадила провідниці самій поступитися порушниці спокою ліжком, якщо не вміє вирішувати непорозуміння по-іншому.
Питання вирішували з начальником поїзда, який відправив бабусю кудись в інший вагон. Після того як все затихло, сестричка з сумом підвела підсумок:
— Ось ти вмієш відповісти і відстояти своє, ти і будеш на нижніх їздити, а мене б точно зігнали.
Що ж, будемо вчити «включати нахабу», щоб відстоювати те, за що заплатила свої гроші. А то ціни, як при капіталізмі, а поступатися треба чомусь, як при комунізмі.
Передрук без гіперпосилання на intermarium.news – заборонено.
Головна картинка – pexels.
