fbpx
Історії з життя
Їду і думаю, як батькам у вічі дивитися, та що скажуть люди? Тоді було не прийнято розлучатися, то була недобра слава

Долю на коні не обскачеш.

— Ну, ну, ну, не плач. Долю на коні не обскачеш. Твоє від тебе не втече. А якщо втече, то значить воно було не твоє. – Ганна Василівна ласкаво погладила внучку по голові.

— Ой, бабусю, я ж його так люблю, а він, — Ірина схлипнула не договоривши. Їй було всього лише вісімнадцять років. Максим був її першим коханням. Вони дружили ще з восьмого класу. А вчора Максим сказав, що покохав іншу. У вісімнадцять років це справжнісінький кінець світу. Ганна Василівна розуміла це і намагалася хоч якось втішити свою Іринку. Так склалося, що коли Іра була маленькою, її батьки дуже багато працювали, вихованням онучки займалася переважно бабуся. Тому Ірина звикла ділитися з бабусею найпотаємнішим. До неї першої вона і прийшла, після того, як Максим навіть не схотів, Ірину, слухати, та втім, що вона могла сказати.

— А чи розповідала я тобі про нас із дідусем? — Ганна Василівна задумливо подивилася на чорно-білу фотографію, на якій усміхалася сама Ганна Василівна, тільки набагато молодша, красивий молодий чоловік і смішний хлопчик — Іринчин батько.
— Ні. – дівчина одразу пожвавішала і перестала хнюпати носом.

— А давай, я тобі чайочку наллю, ти пий, а я розповім. Я була зовсім молода, коли пішла працювати на завод. А дідусь твій – Ілля Іванович – вже працював у цеху майстром. Спочатку наглядав за мною, навчав, допомагав. Спокійний такий, добрий, терплячий, а красень який. Мене так і тягло до нього. Та я не подавала виду, незручно якось. От і зітхала за ним потай. А потім він якось навесні сам мене запросив у кіно. Як я зраділа.

Після сеансу пішли прогулятися набережною. Ідемо, розмовляємо і тут Ілля мені зізнався, що я йому відразу сподобалася. У мене затріпотіло серце. А він продовжує, мовляв, не так усе просто. У нього дуже строгий батько і давно вже засватав йому доньку друга. І що у них от-от має бути весілля. Наречена закохана в нього, а у Іллі до неї не лежить серце. Однак якщо у мене є до нього хоч якісь почуття, то він піде всім наперекір, розірве заручини і будь що буде. І ось тут, Іринко, я замислилася. Адже він своїм вчинком образить не тільки наречену, а й батька. Через це, мене потім все одно не приймуть до нього в сім’ю. Та й від Іллі відвернуться, як йому потім буде? Я хвилину помовчала, та й кажу: «Ні, ти мені не подобаєшся, я просто поважаю тебе, як свого наставника, от і погодилася піти з тобою в кіно». Неможливо передати, який смуток відбився в його очах. Я не витримала, розвернулася і швиденько пішла додому. Проплакала всю ніч, а на ранок звільнилася. Я б не змогла більше з ним працювати.

Іринко, я три роки не могла забути свого коханого Іллю. Ночами плакала в подушку. До мене часто залицялися, пропонували зустрічатися, я всім відмовляла. Потім за мною почав ходити один військовий. Симпатичний такий, веселий. Ну що ж, думаю, хлопець хороший, ну не все життя мені одною бути. Стерпить-злюбиться. Погодилася вийти за нього заміж. Його до речі звали Микола. Після нашого весілля його скерували на службу в інше місто. Ми переїхали. Три роки минуло, та тільки не злюбилося, та й терпіти більше не було сил. Микола виявився зовсім іншою людиною – суворий, коли щось не по його відразу на два тони вища розмова. Однак, коли одного разу мені добряче дісталося від нього, я не витримала. Зібрала валізу і поїхала назад додому.

Їду і думаю, як батькам у вічі дивитися, та що скажуть люди? Тоді було не прийнято розлучатися, то була недобра слава. Вийшла на станції зі своєю валізкою і носом до носа зіткнулася з Іллею. Він проводжав друга. Я не повірила своїм очам, а Ілля схопив мене за руки, зрадів. Потім коли вже розговорилися, розповів, як йому було гірко, коли я пішла з заводу. Та шукати мене він не наважувався, раз я йому так грубо відмовила. Вони з нареченою зіграли весілля. Та прожили недовго, у жінки були серйозні проблеми зі здоров’ям. За чотири роки її не стало. Дітей вони також не нажили. Ось тоді він і наважився все ж таки мене розшукати. Не міг забути. Дізнався, через знайомих, що я переїхала з чоловіком військовим до іншого міста. Ну що ж, робити нічого. Аж тут така зустріч. Я розповіла про себе, а він мені: «Бачиш, яка вона доля, Анютко, знову нас із тобою звела», а в самого посмішка на все обличчя.

От як воно буває. Усе саме стало на свої місця. Ми стільки років душа в душу прожили. Ось уже два роки як його немає, а я і зараз відчуваю, що він поряд, допомагає, підтримує. Спочатку мені було дуже важко без нього, я думала, от би і мене скоріше Бог на небо забрав. Та хто ж, про тебе, дитино, піклуватися буде? Ще поживу. Я ще твоїх діток бавити буду. — Ганна Василівна посміхнулася Ірині. Ірина підійшла і міцно обійняла бабусю. «Ех ти, наївна, знайшла через що плакати» — промайнуло в неї в голові.

Svitlana Hess.

Фото ілюстративне.

You cannot copy content of this page