З самого дитинства у мене були досить непрості відносини з мамою. Не можу назвати її поганою матір’ю, вона робила для нас з братом все і багато працювала. Ось тільки поняття материнства у неї було своєрідне. Справа в тому, що мама не любила особливо сюсюкаться з нами або возитися. Ми виховувалися дуже самостійними. Можливо, так було з-за постійної нестачі часу у матері. Не знаю, та й зараз це вже не важливо. Як би там не було, а мати дала нам все, що могла, і ми їй дуже вдячні за це.
Тільки от мені здається, що ми дуже далекі один від одного, чи що. Ну, загалом, немає у нас того самого контакту матері і дочки. Навіть зараз, коли я сама мама, ми не стали ближче. Моя мати не розуміє, що я потребую її допомоги і підтримки. А мені вони так потрібні! Я була б просто щаслива, якби вона приділяла мені хоч трохи часу! Буквально кілька годин в тиждень зробили б моє життя легше. У мене маленькі діти і я багато сил витрачаю на домашні клопоти. Допомоги у мене немає ніякої. Але скільки разів я не просила свою матір, вона ніколи не погоджувалася виручити мене. Ні по дому, ні з дітьми посидіти. Завжди одна і та ж відповідь, мовляв, я ж якось ростила дітей без чоловіка, і ти впораєшся! Тим більше що чоловік є!
Зрештою, моя мама не надає мені ніякої підтримки. Я не знаю чому! Невже ми так віддалилися, що не можемо приходити на допомогу в потрібні моменти? Або це такі методи виховання? Може вона ділиться зі мною досвідом?
Вся ця ситуація дуже мене ображає. Адже вона ж моя мама, і як ніхто повинна розуміти, як мені буває непросто! Чому вона так поводиться? Як не подзвоню їй, у неї вічно купа справ і мало часу! У той же час, вона знаходить час на побачення з чоловіками! Так, моя мати активно намагається влаштувати своє особисте життя! У цьому з неї точно треба брати приклад! Ось тільки на рідну дочку та онуків, цього самого часу не залишається! А нам так би хотілося уваги бабусі!
Одного разу, коли я в черговий раз отримала відмову в наданні допомоги, ми трохи посперечались. Я не стрималася і сказала, що вона ходить на побачення замість того, щоб посидіти з онуками. На що отримала відповідь, що вона компенсує молодість. Робота і турбота про нас не дали їй шансу на особисте щастя. І тепер, коли діти виросли, вона вирішила проводити час так, як хоче.
Я це все розумію, людині хочеться пожити собі на втіху. Але як же рідні? Вона віддала їм все і тепер нічого не винна, чи як? Онуки менш важливі, ніж чоловіки? А особисте щастя важливіше сім’ї? Не розумію я цього, і все! Як можна бути такою людиною?
Я дуже хочу налагодити контакт з матір’ю. Я б хотіла, щоб вона була присутня в нашому житті. Тільки як це зробити? Як нагадати їй про те, що крім чоловіків є ще діти і внуки? Або відстати від неї і дати влаштувати особисте життя?
Передрук без гіперпосилання на intermarium.news – заборонено.
Головна картинка – pexels.
