Знову Ігор із сім’єю прийшов під двері. Стоять усі такі понурі з надією і очікуванням у погляді. “Анна Володимірівно, прошу вас змінити своє рішення. Невже ви підете на таке? Невже ви зможете людям у очі дивитись після такого? Ви шанована в селі людина”.
Десять років тому я мала необережність вийти заміж. Мені було далеко за сорок, діти вже були дорослі, мали свої сім’ї а Роман Олегович так гарно залицявся. Звісно, попереджали мене люди, що шлюб у такому віці то великий ризик, але я махнула на все рукою і вирішила що нічого не втрачаю.
На момент укладення шлюбу я була вдовою з великим стажем. Мій покійний чоловік був людиною досить дієвою. Разом із ним ми досягли багато чого: відкрили власну і досі таки прибуткову справу, побудували дім, придбали квартири для дітей. Жили ми із ним душа в душу і я сподівалась, що з Романом у нас буде так само, але помилилась.
Ще перші три роки він тримався, не показував себе справжнього. Допомагав мені у нашому кафе, возив товар, працював на рівні зі мною і дітьми. Навіть, син його – Ігор, і той влаштувався до нас на роботу. Повторюсь, перші роки все було чудово.
А потім він не зміг себе стримати. Все частіше почав приходити додому ледь на ногах тримаючись. На ранок обіцяв, що то востаннє, але вже у вечері все повторювалось. Я пройшла із Романом усе, що проходять наївні жінки у таких випадках: вірила йому, сподівалась, намагалась урятувати. Звісно, усе це було дарма.
З перемінними успіхами ми от так прожили ще сім років. Зрештою, після серйозної розмови з моїми дітьми, які прямо сварились на мене, що я досі таке терплю, я таки зважилась.
Роман пішов із мого життя, але не його син Ігор. Справа у тому, що свого часу я впустила Ігоря із сім’єю у квартиру столичну, яку ми здавали в оренду. Доки ми із Ромою жили разом, Ігор там проживав звісно ні за що не платив, адже ми були ніби, як родиною.
І от я розлучилась із Ромою, а Ігор уже третій рік у тій квартирі. Що найцікавіше, що ми із ним припинили спілкуватись зовсім, він одразу після нашого розлучення із його татом звільнився, хоч я до нього дуже добре ставилась. Він і справді здавався мені дуже хорошою дитиною, я щиро називала його сином.
І ось, моя старша донька повідомила радісну новину – вона при надії втретє. Ми сіли, подумали і вирішили, що потрібно їй придбати будинок під столицею, аби там їм було спокійніше. та й свіже повітря усім на користь.
Порадилась із меншою донькою і вона погодилась, навіть зраділа, сказала, що також вкладеться у той будинок, аби мати місце для відпочинку. Знайшли підходящий варіант і вирішили продати квартиру, в якій жив Ігор. Якраз стане грошей і на дім і на те, аби його привести до ладу.
Ігор на дзвінки не відповідав, довелось мені в столицю їхати триста кілометрів, аби повідомити йому про те, що він житло повинен звільнити.
Звісно, він новині не зрадів. Почав розповідати, як вони тяжко живуть, що із роботою у них негаразди і взагалі, розповідав, що усі гроші з’їдає недуга його батька.
От тепер маю я мороку. Ігор приїздить ледь не щоденно, просить дати їм час, аби вони могли трішки стати на ноги. Мовляв, пів року поки буде досить. Якраз з’явиться малюк і вони зможуть щось вирішувати.
Ситуація дуже неприємна. Мені Ігоря щиро шкода, як людині і як матері. Я вірю, що в нього важкі часи, адже нині важко знайти людину у якої усе гаразд.
Не знаю, як тепер і бути. З одного боку він мені чужий, сам від мене відмежувався, а з іншого – шкода людину, бачу, що говорить щиро.
Діти із мене сміються. питають чи не все життя я збираюсь його шкодувати. А я не знаю що й робити мені.
Як же вчинити, аби і моїм дітям було би добре і вини не відчувати?
13,08,2023
Головна картинка ілюстративна.