Юля Дорошенко загорілася ідеєю допомогти армії після сюжетів про юних волонтерів.
“Дівчинка робила печиво, продавала і підписала: кошти для ЗСУ. І я кажу: Юля, хочеш і ми так спробуємо? Дитина загорілася цим, кожен вечір приходили, вона рахувала, скільки зібрала, і каже: мама, я думаю, у нас все вийде, тільки нам треба побільше зробити цих сувенірів”, – розповіла мама Інна Дорошенко.
Мама ідею підтримала і вже скоро дівчинка продавала сувеніри, які виготовляла сама.
“Мама мені порадила в інтернеті найти такі фенечки і спробувати сплести. У мене спочатку не виходило, але я не здавалася. Потім ставала біля магазину і продавала, деякі мені давали просто гроші, а деякі купували по декілька таких виробів”, – каже Юля.
Дівчинка місяць збирала кошти і нарешті назбирала на болгарку, дрель та набір інструментів, бо військові гроші брати не хотіли.
Коли купувала інструменти, то продавець зробив знижку, коли дізнався, що інструменти для військових.
Юля з магазину поїхала до ПК «Схід», де дівчинці показали, яку саме техніку будуть ремонтувати.
“Техніку готуємо ми до переходу на зимовий період, є потреба в деяких інструментах”, – розповіла офіцерка Повітряного командування “Схід” Ірина.
Військові подякували дівчинці і вручили їй подяку, вимпел повітряного командування “Схід” та підписаний прапор.
За матеріалами Супільного.
Фото: колаж.
Популярні статті
- Ну а що я мала робити? Стоять вони навпроти мене і аж світяться обоє щастям. Прямо при ньому казати: ” Доню схаменись, куди ти свою голову сунеш?”. Мені виховання такого зробити не дозволяє та й він ніби хлопець непоганий
- Є такі люди, які в місті просто не можуть жити, все на них тисне, нема чим дихати, нема на чому оку спинитися. Я саме така людина і хочу вам розказати, як я колись давно їхала в місто за «женихом» та мало не втратила сім’ю і себе
- — Краще б ти не дарувала мені ніякої квартири, – сказала донька захлипавшись. – Більше негараздів після твого подарунку ніж радості в моєму житті.
- Принесла я чоловіку отой судок і як було, на постіль перед ним поклала: “Або кажи щось свої мамі, або відвозь назад у село. Я вже більше не можу такого терпіти, ну скільки ж можна?”
- Заїхали мої племінники і наче перші тижні лиш до всього приглядалися і характеру не показували, а потім потроху-потроху вже я почала розуміти, що я в своєму домі не ґаздиня. Не там стала, не там сіла, не те з’їла. А я ж за собою бачу, що я все гірше до ліжка гнуся