Господи, очі не просихають, я не можу спокійно дивитися, як наші люди пережили це все і змогли зберегти той синьо-жовтий стяг, ту віру в Україну і дочекатися!
Ми так довго чекали, аж всі стерпли в тому напруженні, здеревіли і завмерли, щоб жодним чином не нашкодити. «Інформаційна тиша, ЗСУ просить інформаційної тиші» – вже вбилося в голову, вже боїшся наврочити, боїшся тих новин, що потечуть за цією перемогою: «Просимо гідно зустріти Героя…».
Наші Герої, що на Небесах, нехай святиться ім’я Ваше, нехай буде Царство Ваше на Небі. Родинам полеглих хочеться сказати: «Простіть, простіть нам, що ви не дочекаєтеся Героя з війни…»
Доземний уклін тим, хто крізь холод і мряку йшов вперед, хто йшов попри нестерпну втому, попри зневіру і біль вперед. Ви бачите, рідні. Як вас зустрічають Українці, як за вами боліють Українці, як за вами стоять Українці. Вірте в нас і в себе!
Слава ЗСУ!
Популярні статті
- Ну а що я мала робити? Стоять вони навпроти мене і аж світяться обоє щастям. Прямо при ньому казати: ” Доню схаменись, куди ти свою голову сунеш?”. Мені виховання такого зробити не дозволяє та й він ніби хлопець непоганий
- Є такі люди, які в місті просто не можуть жити, все на них тисне, нема чим дихати, нема на чому оку спинитися. Я саме така людина і хочу вам розказати, як я колись давно їхала в місто за «женихом» та мало не втратила сім’ю і себе
- — Краще б ти не дарувала мені ніякої квартири, – сказала донька захлипавшись. – Більше негараздів після твого подарунку ніж радості в моєму житті.
- Принесла я чоловіку отой судок і як було, на постіль перед ним поклала: “Або кажи щось свої мамі, або відвозь назад у село. Я вже більше не можу такого терпіти, ну скільки ж можна?”
- Заїхали мої племінники і наче перші тижні лиш до всього приглядалися і характеру не показували, а потім потроху-потроху вже я почала розуміти, що я в своєму домі не ґаздиня. Не там стала, не там сіла, не те з’їла. А я ж за собою бачу, що я все гірше до ліжка гнуся