fbpx
Без категорії
— А де я батька поселю? — голос Василя лунав роздратовано. — У мене відповідальна робота і потрібна окрема кімната для відпочинку, дружина теж усамітнюється. А дочка захоплюється музикою, в її кімнаті всілякі інструменти та пристрої. Зрештою, зривати батька з рідного обійстя не слід. Це буде йому не на користь. Та й ти нічого не втратиш, якщо поїдеш із сином у село. Сергій тимчасово поживе сам, а згодом усе втрясеться

Успіхами сина Петро Данилович не міг натішитися. Василь закінчив школу із медаллю, а інститут — з відзнакою. Працювати залишили в Києві. Через п’ять років обійняв відповідальну посаду, а згодом — пішов на підвищення. Про все це Петро Данилович залюбки розповідав гостям. Біля його ліжка на стіні висів своєрідний фотомонтаж, на всіх зображеннях якого — любий синок.

— Ось гляньте, худющий, непримітний Василик (так ніжно його називала покійна дружина) серед гурту. Хто б ви подумали стоїть у центрі? Міністр… Знайомився з досвідом роботи їхнього підприємства. Син хоч і не поряд з високою людиною, а все ж близько.

— А тут, — захоплено продовжував Петро Данилович, — Василь із космонавтом (жаль, що прізвище його забув) — у Ялті разом відпочивали. Василь уже статечний. Зверніть увагу, космонавт поклав руку на плече сина. Вони не просто знались, а й подружилися, чаркувались.

Але найдорожчий для Петра Даниловича був знімок, зроблений у польському місті Краків. Охоче мовив про нього:

— Солідний і поважний синок стоїть біля дивовижної краси Королівського замку Вавель. Це національна святиня Польщі, як у нас, приміром, Києво-Печерська лавра. Вибудуваний він у древні часи і вважається символом незалежності держави. Під час війни наша рота вибивала ворога з цього замку й на підступах до нього я був важко поpанений, безвусим юнаком став інвалідом. Василь у Краків їздив не по путівці, а вирішував державні справи. Отак…

Неодноразово Петра Даниловича запитували:

— Чому ж немає фото­графій вашої дочки Нелі?

Обличчя ветерана ставало зніченим. Важко зітхнувши, сумовито виправдовувався:

— Та ж немає чим хвалитися. Вона така, як усі. Куди їй до Василя! Він отримав шикарну трикімнатну квартиру, а Неля з чоловіком і сином у київському гуртожитку туляться. Працює вихователем дитячого садка, а зять Сергій — інженером на заводі. А який толк… — і зневажливо махав рукою.

Сина вважав не лише гордістю сім’ї, а й села. Жив старий самотньо у скромній хатині, обходив себе, але з плином часу це стало не під силу. А невдовзі він зовсім зліг і попросив сусідку негайно сповістити про це Василя. Петро Данилович очікував, що син відразу відгукнеться на біду. Але Василь не захотів обтяжуватись клопотами і лише зателефонував сестрі.

— Я щойно зв’язувався з селом, цікавився здоров’ям батька. Він занедужав, поїхати до нього мені не випадає. Ти візьми на тиждень відпустку і побудь там. Гадаю, за цей час старий оклигає…

Неля хутчій подалася на виручку. Справи батька були кепські, самотнього його лишати неможливо. Вона доповіла брату і попросила:

— Забери тата до себе, а потім він житиме у нас. Сергій стоїть у черзі на двокімнатну квартиру.

— А де я його поселю? — голос Василя лунав роздратовано. — У мене відповідальна робота і потрібна окрема кімната для відпочинку, дружина теж усамітнюється. Вона над дисертацією трудиться. А дочка захоплюється музикою, в її кімнаті всілякі інструменти та пристрої. Зрештою, зривати батька з рідного обійстя не слід. Це буде йому не на користь. Та й ти нічого не втратиш, якщо поїдеш із сином у село. Сергій тимчасово поживе сам, а згодом усе втрясеться…

Неля без вагань почала пакувати речі. Вона знала, що чоловік не посміє їй перечити. І ось чому… Сімейні стосунки в них були мирні, спокійні. Неля переконана, що людину треба сприймати й поважати такою, як вона є. Територія душі повинна бути незайманою. Тримала біля себе чоловіка тим, що не тримала його… Це не безхарактерність, а мудрість, яку Сергій цінував. Дорожив довір’ям дружини, вважав її скарбом. Між ними жодних скандалів, непорозумінь, а повсюди ж рясніють сімейні міні-війни, там сваряться, чубляться, ділять барахло…

Зі смутком Сергій відвозив Нелю і сина в село. Міркував, з часом призвичаїться до самотності. Але туга і сум за сім’єю не вгамовувалися. Без ніжності дружини, радісного щебетання синочка життя ставало нестерпним. Журба спонукала Сергія до відчайдушного кроку: він залишає Київ і перебирається до сім’ї в село. Друзі, колеги його вмовляли не робити цього. Втрачалася перспектива отримати квартиру, виробничого росту… Та Сергій був несхитним. У селі став працювати механіком місцевого господарства.

Стан Петра Даниловича гіршав, марив у сні: «Василю… синку…» А вранці до Нелі:

— Щось довго Василь не навідується.

— Він у тривалому відрядженні за кордоном, — почув у відповідь.

Обличчя старого засвітилося радістю:

— Молодець синок… Ой молодець!..

Насправді дочка лукавила. Справи в брата останнім часом невеселі.

Василь, як багато людей при владі, теж не втримався від життєвих спокус. У Києві сотнями відкривалися нові ресторани, установи для розваг. «Чому б не скуштувати екзотичних страв, закордонного питва? — міркував. — Тим паче, що в минулому жив упроголодь». Після вечірніх розваг уранці здоpов’я відновлював чарчиною, кухликом міцної кави. А того злощасного дня перед відповідальною нарадою, на якій мав виступати, не посмів похмелитися. На трибуні, куди його покликали, повів себе дивно: почав молоти нісенітниці, мікрофон запустив у залу, потім звалився на підлогу і захрипів. Лiкар «швидкої допомоги» констатував:

— У чоловіка бiла гаpячка. Він — зaлежний…

Того ж дня Василя звільнили не лише з посади, а й із системи. Відтоді життя його пішло під укіс. Останнім часом працював охоронцем човнової станції. В село соромився показуватись.

Неля про все це знала, але оберігала батька від сумних новин.

Петру Даниловичу різко погіршало, довелося відправляти його в лiкаpню. Він наказав дочці:

— Ти ж неодмінно сповісти про все Василя. Мене лiкувaтимуть у Києві, і я там одужаю…

Автор – Микола ЯНЕНКО.

Фото – ілюстративне.

Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!

facebook