А не забагато тобі одній, сестро? Щось не бачу я за тобою ні дітей, ні онуків, чи то справа – я. Ти знаєш, я чесно кажучи, узагалі не очікувала, що ти голос подаси у цій справі, бо ж то де сорому набратись знаючи мою ситуацію.
Мені у світі цілому не було ближчої людини, ніж сестра Віта. З дитинства ми із нею були не просто сестрами – рідними душами, одним цілим.
Мама і раділа, що ми такі близькі і сердилась, бо ж жили ми втрьох, а ми з сестрою нічого їй не розповідали. Усі печалі, закоханості, радощі і прикрощі жили у нашій кімнаті.
— Ні, ну так теж не можна, – казала мама нам, якщо дізнавалась про якусь ситуацію заднім числом від знайомих. – Я все розумію, але чого мені не розповіли, я б розібралась.
А розбиратись не було в чому, бо ж ми із сестрою горою одна за одну стояли. Обидві і тихі і сумирні, якщо справа доходила до захисту сестри – то гарпія нас боялась.
Жили ми у великому будинку, який колись звів ще наш дід. Мама мала гарну посаду, тож з роками дім наш лиш розквітав. Уже коли ми заміж вийшли і привели зятів, то обоє були з руками і раділи шансу покращити двір і сам дім. Так у нас з’явилась літня альтанка, для дітей майданчик ігровий, а для мами сад і міні город із високими грядками.
У сестри троє діток, а у мене одна доня. Хоча, я ніколи не відчувала, що маю лиш одну дитину, бо ж племінники і жили у нас часто і грались з моєю донькою, тож дім був повним дітей. Ми з сестрою дуже тішились, що й діти наші дружні, як ми колись між собою були.
Та час ішов, мама старіла. Коли її не стало, ми й самі вже були бабусями, але ж плакали, мов діти малі. Залишився красень -дім пустим і вже не таким теплим і привітним, як був колись:
— То ти напишеш відмову від своєї частки. – запитує у мене сестра на дев’ятий день по матері, – Ми б з чоловіком квартиру продали, дітям гроші роздамо, хай беруть кредити на житло, а самі б у маминому домі жили. Тобі ж усе одно воно не треба.
Я була здивована і то м’яко кажучи. Ні словом ні рухом я не казала і не давала зрозуміти, що не бажаю успадковувати дім наш. Та й чого відмовлятись від такої краси маючи лиш квартиру у місті?
— Твоя донька у Канаді вже двох дітей має, сюди не повернеться. Ви у трикімнатній квартирі. Не забагато? – каже сестра несподівано. – У мене троє дітей, вже зараз семеро онуків. То скажи, сестро, кому воно потрібніше?
Я не погодилась і таки все зробила так, як заповіла наша мама. От відтоді сестра моя і перестала зі мною спілкуватись. У домі тому вона таки проживає із чоловіком і там завжди людно, але коли ми приїздимо, вона каже голосно так:
— Так, усі на нашу половину дому. Там “хазяї” приїхали.
Знаєте, я вже й сама туди їхати не хочу, бо ж подібного ставлення від найріднішої людини витримати не можу просто. Все частіше думаю – а може й справді, нащо мені та половина дому. Якщо подумати, я маю все і мені оті квадратні метри у селі під Києвом ні до чого.
То як бути? Я справді не права і мусила б сама поступитись сестрі? Ще не пізно це зробити і повернути сестру у своє життя?
Як думаєте, шанс є? Як би ви вчинили на моєму місці?
Головна картинка ілюстративна.
