fbpx
Історії з життя
Зіна аж сіла. Обвела поглядом занедбаний двір і помітила ще кілька таких же мішків під будинком. Маринка щось бігала поруч, щось виносила з хати і заносила в дім, а вона уже не бачила і не чула нічого. Вся та розруха, яка панувала довкола будинку була нічим в порівнянні з тим, що Зіна побачила в середині. Одна кімната була зайнята курями. Так справжнісінькими курями, які сиділи на вікнах і залишках якихось меблів, інша – відведена під голубів

Їдкий дим і сморід не давали продихнути. «Що у вас тут відбувається? Чому такий запах?» – запитала опустивши скло у першого ж перехожого. Той розвів руками, посміхнувся і сказав вказуючи кудись у далечінь: «То Маринка Ткачиха речі пере». Зіна здивувалась такому жарту, але все ж поїхала у вказаному напрямку. Та Маринка Ткачиха і була її невісткою з якою, власне, вона і їхала знайомитись.

Свого Захарчика Зіна вимолила у Небес. Дитиночка прийшла на цей світ такою кволою, що спеціалісти в один голос сказали: «Надії немає. Готуйтесь, він жити не буде». Але не та Зіна мама, яка так просто здається. Об’їздила ледь не всіх відомих і невідомих спеціалістів. Купала малесеньке кволе дитятко в крижаних водах Святих джерел. П’ять років постійної боротьби за кожен подих, постійної вдячності Всевишньому за те, що прожили цей день.

Чоловік Зінин усього того не витримав – пішов. Але вона і це пережила. Зрештою, вона сама обрала цей шлях. Вона його навіть не осуджувала. Так, плакала, але трималась і навіть думати про це собі заборонила, бо ж мала заради кого жити.

Все це в далекому минулому. Позаду, здивовані очі старого професора до якого привезла п’ятнадцятирічного сина на огляд. Він виписував їх додому, аби хлопчик відійшов у інший світ у рідних стінах, а тут перед ним юнак. Спочатку навіть не повірив, що то той самий, а потім довго розпитував Зіну, як їй це вдалось.

Вона поїхала за кордон лишень тоді, як син закінчив школу і не зміг потрапити на бюджетне навчання. Так, він у неї розумний і цілеспрямований, але роки проведені у стінах різноманітних закладів дали про себе знати – не дотягнув. Потрібні були репетитори, та ще й контракт на навчання був не дешевим. Не хотіла його залишати – нужда змусила.

Роботу знайшла завдяки сестрі одразу, хоч і без документів була. Потягнулись роки за роками. Син навчався, закохався і навіть одружитись встиг. Зіна і весілля оплатила і невістчине навчання. Жили спочатку молоді у гуртожитку, а потім з появою першого малюка подались до невістки в село жити. Там і пішов син працювати до місцевого підприємства. Зіна ж весь цей час працювала і допомагала дітям висилаючи всю свою зарплатню: ремонт, одяг, дитина. На все потрібні були кошти. Про поїздку додому навіть і не мріяла, най син устаткується тоді вже.

Вона нарешті їде до сина. Має трьох онуків, яких бачила лишень з екрану монітору. Смішно і сказати кому: сиділа без виїзду десять років економлячи на найнеобхіднішому, все, аби допомогти сину. А ось позавчора не витримала – узяла квиток і таки подалась до сина, до онуків. Орендувала авто згрузила в нього купу подарунків і ось, летить додому.

Зупинившись біля потрібного двору довго не могла зрозуміти, чи то туди вона потрапила. Напіврозвалена хата і згнилий паркан. Власне не паркан, а його залишки, які похилились у різні боки і були вкриті якимсь ганчір’ям. Вийти з авто не давав все той же їдючий дим, але прикривши рота хустиною пішла запитати у господині де ж вона не туди повернула і де двір її сина.

З купи ганчірок, які горіли на задньому дворі стирчав рукав пальто, яке вона купувала у магазині для невістки. Скільки ж вона економила і їла одні макарони, аби купити таку дорогу брендову річ? Вона впізнала у тому кострищі багато з того, що передавала посилками. Поруч стояла молодиця і “підкидала” до вогню нового шмаття з брудного мішка. Летіли туди і дитячі речі і іграшки.

— Марино, – отетеріло мовила Зіна впізнавши невістку, – Це, що?

— Ой, мамо! – радісно, перелякано і здивовано зойкнула та, – А ви, як тут? Ми ж не чекали. Ой, то, – вона кинула погляд на купу, – то брудний непотріб.

Зіна аж сіла. Обвела поглядом занедбаний двір і помітила ще кілька таких же мішків під будинком. Маринка щось бігала поруч, щось виносила з хати і заносила в дім, а вона уже не бачила і не чула нічого. Вся та розруха, яка панувала довкола будинку була нічим в порівнянні з тим, що Зіна побачила в середині. Одна кімната була зайнята курями. Так справжнісінькими курями, які сиділи на вікнах і залишках якихось меблів, інша – відведена під голубів.

— Захар розводить на продаж, – гордо сказала Маринка.

Під ногами поламані іграшки і брудні дитячі речі. Єдина жила кімната, була і спальнею і вітальнею і кухнею і пробачте – відхожим місцем.

— А що я їм зроблю, – сказав голова села, до якого подалась Зіна, аби запитати, куди він дивиться і в яких умовах діти ростуть. – Захар ні до холодної води. Робітник з нього ніякий, але тримають, бо інший не піде до нас. А Маринка і сама в такої мами росла. Дітей вони не ображають, вони у них і нагодовані і одягнені гарно. Ну викличю я службу опіки, а потім усе життя буду гріх спокутувати, що забрав дітей від батьків?

Зіна поверталась до країни сонця і винограду постарівшою на років двадцять. Що робити з сином і його родиною просто не розуміла. Він і справді у неї був не привчений до роботи, адже вона його лиш рятувала і не підпускала навіть тарілки помити. А Маринка? Донька непутящих батьків. За комір не заливає і те добре.

Дивиться Зіна в ілюмінатор на хмари і сонце і тихо ковтає сльози. Як жити далі? Як?

Автор Анна К.

Передрук без гіперпосилання на intermarium.news – заборонено.

Головна картинка – pexels.

You cannot copy content of this page