Запах свіжоспечених пиріжків розносився по всій квартирі. Оленька зазирнула на кухню.
— Пиріжки! — радісно вигукнула вона. – А з чим?
— З капустою,— відповіла бабуся,— Трохи охолонуть і можна за стіл. Іди вмивайся.
Бабуся дістала невелику тарілочку, поклала на неї п’ять пиріжків.
— А це знову Олексієві? – запитала онучка. — Ти годуєш його, як члена сім’ї. Може краще нехай спробує влаштуватися на роботу?
— Нічого, не збідніємо, — буркнула бабуся, — Це не твоя справа.
Оля пирхнула і втекла з кухні. Бабуся Людмила підійшла до вікна.
Влітку, коли Люда перейшла до восьмого класу, вони з батьками переїхали до цієї квартири. А восени з армії повернувся Олексій. Людмила у найдрібніших подробицях пам’ятає цей день. Вона спускалася сходами, а назустріч їй піднімався хлопець. Високий, красивий, у військовій формі.
— Ух ти, які красуні живуть у нашому під’їзді. Як тебе звати, чудова незнайомко?
— Людмила. — зніяковіло дівчисько.
— Я називатиму тебе Люсінда. Ти дуже красива.
Олексій був дуже відкритим та веселим хлопцем. Дівчина закохалася в нього з першого погляду. Зітхала ночами. Побачить, що він підходить до під’їзду, одразу вискочить із квартири. Але хіба дорослий хлопець сприйме школярку серйозно?
— Олексію, я хочу з тобою поговорити, — набралася сміливості дівчинка.
— Не зараз, Люсіндо, не зараз. — засміявся Олексій, підхопив її на руки і закружляв, — Я одружуюся, Люсіндо. Вона погодилася. Я щасливий. Прийдеш на весілля? Я запрошую.
Минали роки. Життя текло своєю чергою. У Олексія підростали двоє синів. Людмила зустріла гарного хлопця. Вийшла заміж. Народила доньку.
Настали дев’яності. Люда з чоловіком відразу втратили роботу. Було дуже складно. Чоловік Людмили влаштувався працювати вантажником на ринку.
У Олексія справи йшли добре. Він відкрив відеосалон. Купив нову машину. Якось вони зіткнулися на сходовому майданчику.
— Люсіндо, що з тобою? Ти плачеш? – поцікавився Олексій. — Може потрібна допомога? Ти не соромся, кажи. Ми ж друзі та сусіди. Допоможу чим зможу.
— Донька захворіла, а грошей нема, — заплакала Людмила. — Чоловік приносить копійки. А я не можу влаштуватися на роботу.
— Ну, Люсіндо, — похитав головою Олексій, — Чому одразу не прийшла? — Він витяг з кишені пачку грошей.
— Ось візьми. Завтра ще занесу. І запиши цей номер телефону. Скажеш, що телефонуєш стосовно роботи. Від мене. Друг шукає бухгалтера. Хороша зарплата. Щодо чоловіка, подумаю. Не гоже йому на ринку мішки тягати. Хлопець освічений, добрий.
— Це ж цілий статок, — зойкнула Людмила, — Ми не зможемо віддати. Не треба.
— Бери, Люсіндо, — насупився Олексій. – Не тобі даю, а дитині. Віддавати нічого не треба. Не в грошах щастя, а в добрих людях.
Ці гроші дуже допомогли. Донька одужала.
Настали нульові. Олексій розорився. Втратив усе. Квартира пішла за борги. Дружина забрала хлопчаків і пішла. Людмила з чоловіком дали притулок Олексієві у себе в квартирі.
— Знаєте, друзі, — одного разу сказав чоловік, — Я поїду за кордон. Там зарплати гарні. Не можу ж я все життя у вас жити. Потрібно заробити на нове житло. Може зустріну хорошу жінку, одружуся.
— Олексію, — відповіла Людмила, — Якщо що, повертайся. У нас багато місця. Хоч не пишно, та затишно. Ти завжди можеш на нас розраховувати.
Час пробіг непомітно. Донька вийшла заміж. Підростала онука. Людмила втратила чоловіка. Якось вийшовши з дому, вона побачила безхатька, який самотньо сидів на лавці.
— Люсіндо, це ти? — гукнув їй чоловік.
— Олексію? — зойкнула бабуся.
— Ось повернувся додому. – засміявся безхатько беззубим ротом.
— Олексію, ходи до нас. Нагодую. Помиєшся.
— Ні, Люсіндо, — похитав головою чоловік, — Я тут у підвальчику влаштувався. Відчуваю, що довго не протримаюсь. Може, відправиш мене на в останню путь зі всіма почестями, по старій дружбі?
— Що ти, друже, — заголосила бабуся Людмила, — У мене є вільна кімната. Поживеш там. Покажу тебе лікареві.
— Не метушись, Люсіндо, — засміявся Олексій, — Підвал для мене, рідний дім. Мені там добре.
Бабця зітхнула, взяла пиріжки і спустилася до підвалу.
— Люсіндо, це ти?
— Я, Олексію, — озвалася бабуся, — Принесла тобі пиріжків.
— А знаєш, Люсіндо, ти мені подобалася. Смішна. Волосся вічно розпатлане. – згадав минуле чоловік.
— А я була в тебе закохана, — зітхнула бабуся, —А ти мене не помічав.
— Я здогадувався. – посміхнувся Олексій. — Все думав, дурощі. Минеться. Ти була тоді маленька.
— Я тебе дуже довго любила. Плакала ночами. А як бачити не могла твою дружину…
Олексій пішов тихо.
— Бабусю, чому ти плачеш? – здивувалася онучка. – Він же безхатько.
— Він людина. І дуже хороша людина. – заперечила їй бабуся.
Фото ілюстративне.
