Дівчині, яку ми ніколи не забудемо присвячується!
Я вийшла на роботу коли моєму молодшому синові було лише три тижні. Звичайно я вчинила неправильно, я б навіть сказала жорстко, бо було ще зарано. Та я не могла інакше. Позаду був декрет зі старшим сином, йому було рівно три. Нескінченні безсонні ночі, температура під 40 при кожному новому зубі, шмарклі, знову температура. З молодшим ми пережили інтенсивку. Тепер ми були вже вдома. Очевидно сили на цьому закінчилися, я почала зриватися і раптом зрозуміла, що починаю підвищувати тональність, просто так, на порожньому місці, через будь-що.
Мені потрібні були інші люди, спілкування, цікаві заняття, які не стосуються дитячих болячок. Від нескінченних розмов з іншими мамами у дворі у мене вже око смикалося. Вони не збиралися йти працювати, та й не працюють досі, хоча їхні діти давно вже вчаться у школі. Малі були для них величезною цінністю і сенсом їхнього існування. А я звинувачувала себе в тому, що я недолуга мати, стільки всього не знаю і шалено хотіла піти на роботу.
Так у нас з’явилася наша перша і єдина няня. А у мене робота, якою я займалася 4 години на день.
Аліну я знала вже близько року. Вона працювала вихователем в дитячому садочку, куди ходив мій старший син. Вони з чоловіком і сином переїхали з села зовсім недавно. Маючи педагогічну освіту вона без проблем влаштувалася на роботу в дитячий садок. Її син теж ходив у цей садок, в старшу групу. Жінка з величезною позитивною енергетикою, товариська, цікава, світла. Діти бігли в садок, коли вона зустрічала їх вранці. З нею на дітей чекали нові цікаві ігри, вистави, костюми, шалені зачіски. У групі не було жодного незадоволеного батька чи матері. Навіть найприскіпливіші і ті дуже її любили.
Я запропонувала їй посидіти з моїм молодшеньким, у вільний від основної роботи час. Мій плаваючий графік і її позмінна робота вихователем дозволяли це зробити. Завдяки їй, Тимофій навчився збирати всілякі пірамідки та інші розумні іграшки. Та що там збирав, він їх сортував, а в рік вже просився на горщик.
Потім у неї почала часто боліти голова. Як я пізніше дізналася від іншого вихователя, у неї було так і раніше. Їй зробили потрібну діагностику і, на жаль, висновки були дуже невтішними.
Вона пішла від нас, пішла з дитячого садка. Операцію зробили дуже швидко, все пройшло чудово. І все ж, на неї чекало зовсім інше життя, сповнене обмежень і пересторог. В садок вона не повернулася, і до нас теж. До Тимофія замість няні на якийсь час приїхала бабуся. Позмінна робота чоловіка, і моя часткова зайнятість змогли перекрити її відсутність.
З Аліною ми зіткнулися абсолютно випадково через півтора року в парку. Її помітив мій чоловік, бо я — ні. На місці довгого білявого волосся була ультра коротка стрижка — їжачок. Але у неї як і раніше сміялися очі, вона продовжувала світилася якимось неземним світлом і теплом.
Я вирішила їй зателефонувати. На той час мене вже місяць кликали працювати на повну ставку і займатися іншим проектом, але я чомусь відмовлялася. Віддавати сина в садок у 2 роки було ще рано і якось трохи шкода. Няня вдома з однією дитиною, а група в садку складається з 30 осіб, де один кашляє інший чхає і абсолютно у всіх довідки що вони алергіки. Особливо взимку.
Няню я шукала не раз, але залишати дитину сам на сам з кимось із них я не наважувалася, мабуть просто траплялися не ті.
— Аліно, добрий день!
— Добрий!
— Повертайтеся до нас, ми за вами сумуємо.
— Давайте спочатку просто зустрінемося.
Ми зустрілися в тому ж парку. Вона розповіла, що все пройшло добре, що дуже хоче до дітей, але поки не може бо їх надто багато, боїться що сил не вистачить.
Вона до нас таки повернулася. Постійно займалася з Тимофієм, який нарешті був у надійних руках. Старшого сина ми відводили в садок і забирали, якщо були якісь соплі, то можна було залишити з нею їх обох з братом. Я могла не хвилюватися за дітей. Так було близько п’яти місяців. Увечері, коли я повернулася додому, вона сказала що більше не прийде. Вона знову почувалася зле. Жінка вже була на огляді, та цього разу ніякої конкретики не було. Відбулися якісь зміни, та які саме лікар не розповідав. Ми знову викликали бабусю.
Аліна продовжувала спілкуватися з нами. Чергову операцію їй провели через місяць. Жінка розповідала, що у неї вже все гаразд і вона дуже сильно сумує за дітьми. Ми надсилали їй привітання на новий рік, день народження і 8 березня, та вона нам чомусь не відповідала. Мабуть, у кожного в житті були люди, які зникали раптово і без жодних пояснень, тому і я вирішила більше їй не нав’язуватися.
З Юлею ми зіткнулися абсолютно випадково в продуктовому магазині.
— Привіт, як ви? Чула, що вже йдете до школи.
— Так Мишко йде у перший клас. А Тимофія віддали в приватний дитячий садок, бо в державний нас так і не взяли цього року. А таку чудову няню, як Аліна, я знайти не змогла.
— Справді, так шкода. Така молода, їй же ж було всього лише 32 роки?
— Юль, ти про що?!
— А ти що не знаєш? Аліни більше з нами немає.
— Я й не знала, а може ти все ж помилилася, цього не може бути. Ми ж із нею спілкувалися і. З чого ти взагалі взяла?
— Мені в садку сказали. Може я і справді помилилася? Юлька схопила мене за руку. Я висмикнула її і вибігла на вулицю. Йшов дощ. Я не повірила своїм вухав. Цього не може бути. Вдома я знайшла її сторінку у фейсбуці і побачила, що востаннє вона була онлайн у жовтні 2018 року. У неї стояв статус «Надійся на Бога і вір у себе». На момент нашої з Юлькою зустрічі був жовтень 2020, та це мені взагалі ні про що не говорило, в деякі соцмережі я теж не заходжу роками. Я спробувала їй зателефонувати, та її телефон був відключений.
Писати її чоловікові і запитувати куди зникла Аліна я не наважилася. Можливо вони просто повернулися всією сім’єю назад у село.
Пізніше я все ж вирішила розпитати про подальшу долю жінки у однієї з нянечок, яка працювала у тому ж таки дитячому садку, що й Аліна і вона мені просто кивнула у відповідь.
Аліна була старшою за мене на три дні. Тільки мені буде 33, 34, 35, 36, а їй назавжди залишиться 32.
Світла пам’ять тобі наша улюблена нянечко.
Фото ілюстративне.
