— Ви при своєму розумі? — завідувачка відділення зняла окуляри і зі щирим нерозумінням дивилася на щасливу матусю.
— А ви до мене не пащекуйте, будь ласка, — усміхнулася їй у відповідь Ілона. — Я у вас дозволу питати не зобов’язана. Це моя дитина, і мені вирішувати, яке ім’я їй давати ясно вам?
— Та мені зрозуміло, але ви хоча б усвідомлюєте, що це не лялька, а маленька людина, яка виросте, піде до школи. Ви знаєте, які діти зараз? А потім ваш син піде в армію, влаштовуватиметься на роботу, захоче створити сім’ю. Ні, він, звичайно, зможе поміняти ім’я, але тільки після повноліття, а доти терпітиме кепкування. Звідси будуть комплекси та інші наслідки. Ви про дитину подумайте, а не про свої амбіції. Адже самі наплачетесь, і йому життя зіпсуєте.
— Давайте сюди папери, я сама після виписки оформлю Свідоцтво про народження, — невдоволено стиснула губи Ілона. — Ще не вистачало вислуховувати від когось нотації.
— Та будь ласка, — знизала плечима завідувачка та повернула документи.
Ілона повернулася до палати і роздратовано кинула папери на тумбочку.
— Не плакав? — уточнила у сусідки Наталки, яка колисала на руках свою крихітну доньку.
— Ні, він у тебе тихий, не те що моя, — напівпошепки озвалася Наталя. – Оформили?
— Та ну їх! — відмахнулась Ілона. — Ім’я, бачте, дивне, а я погана мати. Сама потім все зроблю.
— Знаєш, це не моя справа… — обережно почала Наталка.
— Ну хоч ти не починай мене життя вчити, гаразд? Всі такі розумні, нема ради.
— Доню, ну неправильно хлопцеві таке ім’я давати. Не той зараз час, — вмовляла доньку Ілонина мати, хитаючи головою. — Над ним же сміятимуться.
— Нормальне слов’янське ім’я, мамо, — твердила у відповідь Ілона. — Якщо суспільство не в змозі адекватно ставитись до власних традицій, то це проблеми суспільства.
— Та твої це будуть проблеми, доню! І твого хлопчика. Його ж засміють ще в садку.
— Мам, відчепись.
— От був би в нього батько.
— А він має тільки матір, яка має повне право вирішувати, як назвати свою дитину. Ти не забудь його погодувати за годину, а я поїхала робити документи.
— Ви впевнені? — підняла на заявницю запитальний погляд співробітниця РАЦСу.
— Більш ніж, — суворо зсунула брови Ілона. — Тільки похмурих пророцтв про майбутнє мого сина не треба, добре? Це не ваша справа. Просто робіть свою роботу.
— Право, звісно, ваше.
— Дівчино, мені піти до вашого начальства, чи ви самі можете оформити Свідоцтво про народження?
— Ну, як знаєте.
— Ви перебували у законному шлюбі з батьком дитини? – уточнив юрист, до якого Ілона прийшла на консультацію щодо аліментів.
— Ні. Він покинув мене, коли дізнався, що я при надії. У свідоцтво він не вписаний, там лише моє ім’я.
— І ви разом не жили?
— Ні, тільки зустрічались у мене.
– Адреса, де він проживає, вам відома?
— Він приїжджий. Жив у друга, та вже з’їхав звідти. Я не знаю, де його шукати.
Юрист задумливо потер перенісся.
— Ну, можна, звичайно, спробувати встановити батьківство в судовому порядку, але маючи лише прізвище та ім’я. Давайте сюди ваші документи, я зніму копії та пораджуся з колегами.
— Порадитеся? — нахмурилася Ілона. — Тобто ви зараз зізнаєтеся у власній некомпетентності?
— Я зараз визнаю те, що ваша ситуація є проблемою, яка не вирішується за п’ять хвилин. Можливо, у неї взагалі немає вирішення, тому що ви зовсім нічого не знаєте про батька своєї дитини.
— А, звичайно. Жили разом, а винна лише я. Експертизу в судовому порядку призначити не можна чи що?
— Можна, але кому її призначати? Ви паспорт свого обранця бачили? Впевнені, що його звуть саме так, як він вам представився? Дату його народження знаєте?
— Дванадцяте серпня.
– А рік?
Ілона замовкла, насупилась і простягла через стіл папку з документами. Юрист підняв кришку на принтері, вийняв з файлу Свідоцтво про народження дитини і його брови здивовано поповзли вгору.
— Що? У вас також нелюбов до слов’янських імен? — розсердилася Ілона.
— Та ні, — знизав плечима юрист і поклав документ у принтер. – Я у своїй практиці і не з таким стикався. Просто таке ім’я добряче ускладнить вашому хлопчикові життя.
Ілона скрипнула зубами, але промовчала. Дочекалася, доки будуть зроблені копії, залишила номер свого телефону для зв’язку і пішла з гордим виглядом.
— Славчику, онучку.
— Мамо, ти збожеволіла?! — обурилася Ілона, повернувшись з офісу юриста і заставши матір за такими зменшувально-пестливими ніжностями. — Який він тобі Славчик? Він Леслав! Леславчик Мамо, ну хоча б ти не тріпай мені нерви! Дістали вже, чесне слово!
— Дістали твою маму, моє сонечко, — буркнула жінка, змінюючи онуку підгузник і не звертаючи жодної уваги на зауваження доньки. — А тобі ще немає й місяця. А її вже всі дістали. І лікарі дістали. І медсестри дістали. І сусіди дістали. І навіть я її дістала. Ти мій хороший. Ось підеш ти, хом’ячику, в садок, і твоя матуся посивіє на всю голову, бо там ти будеш, і Лесею і Славкою, і ким тільки не хочеш. Адже маленькі дітки не вміють вимовляти довгі імена, так? Ти мій зайчику.
Наступного дня Ілона з самого ранку поїхала до РАЦСу та написала заяву на зміну імені дитини у Свідоцтві про народження. Богомил. Теж слов’янське ім’я, але не таке, що дратує оточуючих, як Леслав.
А на застереження матері про те, що дитину називатимуть «богомолом», тільки фиркнула. Всім не догодиш, а поступатися своїми бажаннями через злі язики. Зрештою, це проблеми суспільства, якщо воно навіть «миле Богу» ім’я не в змозі сприймати адекватно.
Фото ілюстративне.
