Анатолія виховувала одна мама. А тато його був унікальною людиною, майстром на всі руки, просто суперменом, щоправда, з розповідей його любої матусі Олі: він був і полярним льотчиком, і бравим капітаном корабля, і мужнім розвідником, і все він умів, і все він знав, та йому траплялися величезні перешкоди, коли повертався додому, і, на жаль, не вдалося йому і на цей раз дістатися рідних країв.
Ольга не врахувала одне: малий хлопчик мав, на диво, дорослий погляд на життя, тому вже в четвертому класі він заявив своїй наївній мамі: «Не розказуй мені більше цих казок. Нема тата, то й нема. Я знаю, так буває. Он і Сергійко тата не має, але мама йому правду каже: тато полюбив іншу тьотю, поїхав з нею далеко».
У п’ятому класі Толик захоплено розповідав про дівчинку Інну, з якою сидить за партою, виявляється, вона так гарно грає на роялі, ходить у музичну школу. Мама також вирішила віддати сина на музику. З’ясувалося, що в нього абсолютний музикальний слух. Особливо подобалося хлопчикові грати на скрипці.
Ольга для свого синочка готова була небо прихилити, не те що школу оплатити чи скрипку придбати. Її колишній хлопець міг би пишатися таким сином, але почувши десять років тому, що вона завагітніла, тільки й сказав: «А я не готовий. Сама щось придумай». Оля більше його не бачила.
Бабуся була єдиною людиною, що підтримувала зраджену внучку. Коли правнучкові було тільки п’ять років, її не стало. А батьки працювали далеко на півночі сусідньої держави, трималися за високі заробітки, донечку в трирічному віці як привезли до мами, бо їй не підходив тамтешній клімат, так і залишили назавжди, потім навідувалися раз на п’ять років.
Щоправда, тепер гроші надсилали для внука, хоч нарікань, що Оля стала одинокою мамою, не закінчила інститут, було вже забагато. Вона навіть відмовлялася від допомоги батьків, бо вже не було сил те вислуховувати. Заробітна плата в неї була немала, та все ж її ледве вистачало, щоб одягати сина. купувати йому музичні інструменти.
Закінчивши музичну школу по класу скрипки і фортепіано, Толя та Інна вступили в музично-педагогічне училище. Вони продовжували дружити, хоча ці стосунки вже можна було назвати коханням.
В Анатолія були такі гарні успіхи в музиці, що йому рекомендували продовжувати навчання в консерваторії, де перед ним відкриються великі перспективи. Інна мала намір працювати в звичайній школі, вона дуже критично оцінювала свої музикальні таланти, тож замахнутися аж на консерваторію в неї не вистачило б сміливості, зате щиро раділа успіхам Толика, і вже переживала через їхню майбутню розлуку.
Проте розлука парі судилася не через подальшу музичну освіту хлопця, яку треба було продовжувати в Києві або Львові.
Анатолій в консерваторію чи в Інститут мистецтв і не збирався вступати. Що ті музиканти мають, крім естетичної насолоди? А хлопцеві хотілося мати гарне авто, відпочивати на морі, жити в окремій квартирі… Якщо одружиться з Інною, то де житиме – в такій же двокімнатній хрущовці, як у них із мамою?! А він же – естет – бажає простору, краси та комфорту. Музика йому цього дати не може, тому подасться в бізнес.
Друзі з їхнього під’їзду зробили Анатолію комплімент про його неабияку комерційну жилку. З того часу пішло-поїхало.
Хлопці починали з нуля, тобто з непротизаконного «купи-продай», порівняно швидко розкрутилися в своєму квітково-ягідно-парниковому бізнесі, з’явився офіс і мережа магазинів, які потягли за собою напружені будні, щоб залишатися «на плаву», бо конкуренти вже наступали на п’яти. Толі вже було не до Інни, все рідше зідзвонювалися й зустрічалися, здебільшого за інерцією, як друзі.
Коли вже можна було вже й розслабитися, про особисте задуматися, адже тепер не матиме відмовки, що сім’ю важко утримувати, Толя втратив бажання зв’язувати себе подружніми узами.
Його апетити щодо розкішного життя з часом зростали, розваги з друзями й веселими дівчатами частішали. Ніби все й несерйозно було, та все ж одна красуня зуміла Анатолія на собі оженити. Мама була розчарована, бо встигла полюбити Інну, як рідну дочку, від невістки віяло холодом і зверхністю але синові нічого не говорила.
Скромна й невибаглива Інна тепер не вписувалася в стиль життя крутого бізнесмена. Вона продовжувала працювати в школі, ні з ким не зустрічалася, звістка про весілля Анатолія прикро її вразила, хоч він її нічого й не обіцяв, але все ж дівчина жила надією, що колись вони будуть разом. Та не судилося.
У її пріоритетах була музика, спокійне родинне життя в рідному місті. У нього ж зовсім інші цілі. Кожному своє, що поробиш. Коли гіркота й печаль огортали душу, Інна сідала за свій білий рояль і поринала в мелодію Едгара Туніянца «Дві самотності», згадуючи, як виконували її вдвох із Анатолієм на випускному вечорі.
В Анатолія, як у прислів’ї про драбинку, що вгору і вдолинку, останнім часом погано йшли справи, бізнес просто занепадав через несумлінність партнерів і підстави конкурентів. До того ж додалася хвороба мами, яку треба було негайно лікувати і за немалі гроші, бо втратити єдину рідну людину для нього було неприпустимо.
Не ладилося через це з дружиною: відмовлятися від дорогих покупок і поїздок на море через хворобу свекрухи та проблеми на чоловіковій роботі жінка аж ніяк не хотіла. Дійшло до розлучення.
Анатолій не сподівався такого від дружини: так обвести його навколо пальця, щоб залишити з носом, відібрати бізнес і квартиру, здатна тільки неабияк хитра жінка, що зуміла перетягнути на свій бік його адвокатів.
Тепер в чоловіка залишалася хвора мама, невеликий рахунок у банку та автомобіль, яким возив рідну людину на обстеження та процедури.
Але ще одну цінну річ він знайшов у маминій квартирі – скрипку, яку вона йому купила за немалі гроші, щоб зробити сина щасливим завдяки таланту, який йому був даний Богом. «Пробач», – звернувся він до інструменту, настроїв струни і заграв улюблену мелодію Едгара Туніянца «Дві самотності», яка асоціативно зв’язувала його з Інною, щирою, світлою дівчиною, подругою його юності, почуттями якої він, очевидно, зневажив, його першим нерозквітлим коханням. «Де вона зараз? Як живе? Кому належить її серце?» – ридала в його руках скрипка.
Наступного дня, в надвечір’я, Анатолій вирішив прогулятися містом. Мамі значно полегшало, тому спокійно залишив її саму, і вийшов на вулицю, щоб розвіятись, бо в замкнутому просторі серед чотирьох стін затісно стало думкам і почуттям.
оги самі понесли його до будинку, де колись проживала Інна. «Де вона зараз? Як живе? Кому належить її серце?» – знову постали перед ним ці питання. З квартири, що на другому поверсі линула улюблена мелодія “Двох самотностей”, то йому відповідали звуки рояля: «Вона тут. Тебе не забула».
Дочекавшись надвечір’я наступного дня, Анатолій взяв до рук скрипку і рушив до Інниного будинку. Сьогодні там було тихо. Чоловік став під балконом, торкнувся струн смичком, полилася улюблена мелодія їхнього колишнього дуету.
Скрипка плакала, та рояль не втішав, як у юності. Тільки занавіска на вікні відслонилася: то мама Інни виглянула, що за рицар влаштував серенаду. Згодом вийшла сама Інна з’ясувати, що потрібно одруженому чоловікові під її вікнами.
Він щиро все розповів і на завершення сказав: «Знаю, що розчарував тебе і засмутив, і тобі вирішувати, чи пробачити мені і дати нам шанс бути дуетом».
Спливло трохи часу, поки з вікон квартири на другому поверсі в тихе надвечір’я починала лунати зворушлива мелодія скрипки та рояля, яка оспівувала кохання двох сердець, які вже не були самотніми.
