Андріана прожила зі своїм чоловіком Віталієм п’ять щасливих і незабутніх років. Обоє були із забезпечених родин, мали все, що душа забажає, бракувало тільки пташиного молока для повного щастя. Де вони тільки не побували, де тільки не відпочивали: і в країнах Європи, і в Еміратах, і в горах, і на морях-океанах, та Андріана почала мріяти про донечку, і їй вдалося переконати чоловіка.
Пара не встигла задуматися, чому в них досі не настало щастя від очікуваного цікавого стану Андріани, як із місцевого телебачення почула щемливу новину про те, що залишилася без батьківської опіки малесенька дівчинка. Вони поспішили в «Малютку» зі щедрою фінансовою допомогою, так як могли собі це дозволити. І тут несподівано Андріані спало на думку всиновити немовля. Віталій був ошелешений ідеєю дружини. а вона переконувала його, що ось Ліля Подкопаєва з чоловіком Тимофієм усиновили Вадимка, а через рік чемпіонка сама стала мамою донечки Каролінки.
Подружжя почало збирати документи. Щоправда, Віталій був не в захваті, тягнув із остаточним рішенням, ділився сумнівами зі своєю мамою, яка радила не спішити, пожити ще трохи для себе, та й вона сама не хоче бабусею стати. Віталіїв тато у всьому потакав дружині. Батьки Андріани також буркотіли, що діти не мають клопоту, то й шукають проблем на свою голову. Мама тільки те й робила, що молодилася й говорила, яка ще з неї бабуся, тато щоранку бігав у парку й також посміхався із задуму доньки.
Ідея стати батьком таки визріла у Віталія, коли його висунули кандидатом у депутати до районної ради. Він прикинув, що приклад зіркової пари буде йому тільки на руку. Та бажаному не судилося здійснитися: коли в родині вже було все готове для маленької принцеси, їм повідомили, що крихітку забирає рідна тітка з чоловіком.
Звістка Віталія не дуже засмутила, та Андріану приголомшила. Підтримку знайшла тільки в подрузі Наталі, яка була заступницею директора в школі-інтернаті. Вона порадила всиновити старшу дитину, якщо необхідні документи є в неї на руках. Андріана ледве вмовила чоловіка навідатися в школу-інтернат і взяти під опіку старшу дівчинку, бо шансів усиновити немовля занадто мало.
– А чому б вам не взяти собі хлопчика? – запитала Наталія Іванівна, зустрівши пару, – наприклад, ось того синьоокого Василька. Він уже був усиновлений у пологовому, але мами два роки тому не стало, а тато виявився ненадійним.
Хлопчик ніби відчув, що про нього мова й повернув голову в бік подружжя. В його оченятах засвітилася така надія, що це прийшли за ним. Адже він добре пам’ятав затишок родинного дому, мамину ласку й тужив за нею.
Дирекція дозволила подружжю брати хлопчика на вихідні додому. Віталій ставився до нього прохолодно, але Андріана була на сьомому небі від щастя, нікого навколо себе, крім Василька, не бачила, ніби поринула з ним у світ свого дитинства з казками й мультфільмами, іграми й фантазіями, ласощами й забавами. Жінка не зауважила, що чоловік у неї опинився на другому місці, не помічала, що він ревнує її до хлопчика й поступово віддаляється від неї.
Відколи Василько став повноцінною частинкою родини, стосунки між Андріаною та Віталієм погіршилися, почуття охололи, вони зовсім віддалилися одне від одного, сім’я стала формальністю. Депутатом Віталій так і не став, про імідж уже не було чого хвилюватися, дружина була всім забезпечена, тож він без краплі докору сумління подав на розлучення.
Василько навчався вже в п’ятому класі звичайної школи поблизу будинку, де проживав із мамою. Серед його однокласників були ще ті бешкетники, що ображали інших. Василько завжди заступався за ображених, за що й сам отримував. Та в нього з’явився дорослий захисник. Раніше хлопчик бачив його в інтернаті, коли цей дядько дарував їм м’ячі й пригощав солодощами, а зараз він працює в них охоронцем.
Василько сам повертався зі школи додому, мовляв, він уже дорослий. А вдома не міг нарозказуватися про охоронця Дмитра, який він добрий і сильний, як розняв десятикласників, які затіяли колотнечу між собою.
Коли син у черговий раз приніс зі школи конструктор, що дядя Діма подарував, Андріана вирішила сама забирати зі школи сина й з’ясувати, чому це охоронець піддобрюється до її дитини. Така нагода трапилася дуже скоро. Надворі моросив дощик, у Василька не було парасолі, тож Андріана прийшла по сина й вирішила зачекати його у вестибюлі. Вже всі однокласники розійшлися, а Василька не було. І тут жінка помітила, що хлопчик захопився якоюсь грою в приміщенні охоронця.
– О, мама прийшла, – зрадів хлопчик.
– Зачекай мене, синку, я хочу подякувати панові охоронцю, – попросила Андріана, – а ти погуляй надворі під парасолькою.
– Що ця ваша увага й доброта означає? – строго запитала вона чоловіка.
– Не хвилюйтеся, пані, зі мною завжди документ, що засвідчує: Василько мій син, – спокійно відповів Дмитро, – ось прийшов мій напарник, я вже вільний, проведу вас додому й по дорозі все вам розкажу.
На вулиці Дмитро попросив дозволу взяти Андріану за лікоть, бо ноги жінки стали немов ватяні від почутого.
– Я не збираюся забирати у вас сина, просто вирішив бути до нього поближче, розрахувався з попередньої роботи і спеціально влаштувався до школи охоронцем.
Він запропонував Андріані зайти до найближчої кав’ярні, купити Василькові морозиво, а потім за кавою послухати історію його життя.
Початок розповіді можна прочитати за посиланнями 28-річний Дмитро, віддавши свій виграш для школи-інтернату, не думав, що повернеться туди ще не раз. Але в його уяві весь час спливало обличчя русявого хлопчика з поглядом надії у великих темно-синіх очах, але не тільки це хвилювало: щось було до болю знайоме в тих оченятах, і здогадка не давала спокою. Тож все це й спонукало Дмитра знову навідатися до інтернату
Не зразу Андріана призналася, що з чоловіком уже розлучена, не зразу впустила в своє серце почуття до Василького тата, який доброю вдачею нагадував Дмитра, але це таки сталося. Тепер Андріана, Дмитро й Василько – щаслива сім’я, що чекає поповнення – народження донечки і сестрички.
