28-річний Дмитро, віддавши свій виграш для школи-інтернату, не думав, що повернеться туди ще не раз. Але в його уяві весь час спливало обличчя русявого хлопчика з поглядом надії у великих темно-синіх очах, але не тільки це хвилювало: щось було до болю знайоме в тих оченятах, і здогадка не давала спокою. Тож все це й спонукало Дмитра знову навідатися до інтернату.
Нещодавно хлопець зустрів свою колишню дівчину, з якою десять років тому їх розлучили рідні, її та його батьки. Вона тільки зараз призналася, що народила від нього дитину та в пологовому залишила її, потім з рідними поїхала забрати хлопчика, але його вже всиновили. Чи правду сказала йому вона? І тут Дмитро при згадці про Оксану зрозумів, кого нагадував йому хлопчик і русявим чубом, і кольором очей, як у неї. Та чи мало в світі подібних між собою людей? Але що це за знаки долі: ця зустріч із першим коханням після десяти років розлуки, новина про його сина, якому зараз дев’ять, щаслива лотерея з решти за каву в маркеті, хлопчик із синіми, як в Оксани, очима? Що спонукало його зайнятися благодійністю? Невже це все просто так?
Щоб позбутися надокучливих думок і остаточно заспокоїтися, Дмитро вирішив знову піти в інтернат, скориставшись запрошенням на шкільне свято. Він накупив солодощів, щоб не йти з порожніми руками, маючи на меті більше дізнатися про синьоокого четвертокласника, поспілкувавшись із його однокласниками та вихователькою. Та йому мало що вдалося дізнатися про хлопчика, його рідних батьків, місце народження, тільки сказали ім’я та вік дитини, але дозволили приходити з подарунками.
Дмитрові таки вдалося подружитися з Васильком, дізнатися від хлопчика, що його мама Оля дивиться на нього з неба, а тато Вадим поїхав десь далеко. Потім від Василькової виховательки, з якою в хлопця зав’язалися приятельські стосунки, Дмитро дізнався, що хлопчик був усиновлений ще в пологовому парою, якій не вдалося виходити малюка з дуже маленькою вагою, і вони скористалися нагодою взяти хлопчика, від якого відмовилася дівчина, імені якої вихователька не знала. Але вона, перейнявшись сповіддю Дмитра, порадила йому зробити експертизу, а раптом передчуття його не обманюють.
Хвилини очікування результату перетворилися на вічність. І ось у руках конверт, а в ньому – підтвердження на 99.9%, що він є татом! Що з цим робити? Завтра ж він піде в інтернат, повідомить їм радісну новину, оформить необхідні документи, оформить у кредит квартиру, одружиться, щоб у сина була повноцінна сім’я і дах над головою.
До школи-інтернату Дмитро йшов окрилений своїми мріями про майбутню родину. На радощах він купив однокласникам Василька кілька м’ячів і багато солодощів для всіх. Якраз була велика перерва. Його пропустили на територію, бо вже впізнавали свого доброчинця. Знову була велика перерва, але серед хлопчаків не було Василька. Директор привітно зустрів Дмитра, але не розділив із ним радості від того, що їхній вихованець йому рідний. По старій дружбі тільки повідомив хлопцеві район міста, куди поїхав усиновлений хлопчик із названими батьками.
Як ви думаєте, що вирішив Дмитро: змиритися з долею чи продовжувати шукати шляхи, щоб бути поруч із сином.
