fbpx
Україна
Бабусина сорочка, онук та невістка – найбільші скарби, які вона забрала з харківської Салтівки

Тетяна Чорна каже, що вона слобожанка і просто боліє українською вишивкою.

«Ця любов почалася дуже давно, здається, це був 1977 рік, я якраз закінчувала школу. Село Черкаська Лозова, це поруч із Харковом. Якось моя бабуся відкрила стару скриню і дістала звідти свою дівочу сорочку. Показала – і я захворіла просто, захворіла тією вишивкою. До того я не бачила таких сорочок. Це вишивка білим по білому, домотканий льон, вишито теж ним», – розповідає вона.

Ця вишивка була не фабрична і сувенірна, а та, яку дівчата виготовляли. Починаючи з льону і закінчуючи власноруч зітканими нитками: «Коли я вперше побачила таку сорочку, у мене був культурний шок, потрясіння. Тоді й з’явилась ось ця Таня Чорна, що хворіє вишивкою».

Її бабуся вишивала ту сорочку собі на весілля і хоч вишивала багато – збереглося лише дві сорочки.

«Ба вишивала дуже багато, але вціліло з того лише дві сорочки. Чому? Бо в голодовку було все виміняно на хоч якісь харчі. А ці дві дивом вціліли. Ту сорочку, з якої для мене все почалося, бабуся Катя берегла собі… «на смеpть». Дуже довго я вмовляла свою Ба, щоб ми пошили їй іншу останню сорочку, а цю зберегли, щоб не закопали цей скарб!», – каже вона.

Коли в 2015 році вона побачила парад вишиванок в Харкові, то це був другий культурний шок для неї.

«Я подивилась на містян і вжахнулась: скільки китайського мотлоху на святі української вишиванки! Прийшовши додому, написала у себе на фейсбуці: «Люди, хто хоче навчитись та вишити нормальну сорочку, приходьте – навчу», – написала вона і люди пішли!

А згодом, одна з її учениць прихистила її в Кропивницькому, де жінка продовжує працювати та вишивати.

24 лютого її Салтівка першою відчула «братню» любов. Вона побігла на роботу, бо є головним бухгалтером і люди чекатимуть на зарплатню, а рідним наказала готувати підвал. Проте, син вирішив вступити до ЗСУ.

«З військкомату син подзвонив мені і каже: «Терміново їдьте з дому, подалі їдьте! Прошу, збережи мені дитину!». А сину його, онуку моєму, півтора рочки… Я почала шукати варіанти», – пригадує вона, що ніхто не хотів їхати на Салтівку, але таки вдалося знайти волонтерів і вони відвезли її з рідними в Дніпро, а звідти в Кропивницький.

«Взагалі у мене були варіанти їхати за кордон – до Італії, Словаччини, а я опинилась у Кропивницькому. Ну і ще був для мене аргумент: щоби близько до Харкова. Бо моя дитина там, мій Василь. Спокійніше було від самої думки, що я лишаюсь ближче до нього», – каже вона.

В дорогу взяли 2 пачки памперсів, кашу дитині, документи і сорочку Ба.

«Їх у мене дві, але одна була на роботі, а ця вдома. І я її врятувала. Я золото з дому не забирала, а бабусину сорочку взяла. Ми з невісткою в чому були, в тому і їхали. Зайвої пари білизни не взяли», – каже жінка.

В Кропивницькому жінка плела сітки і розповідала про… вишивку! Жінки спочатку слухали і заспокоювалися, а далі почали наполягати – навчіть.

«Живеш від смс-ки до смс-ки від сина. І закрутилось. Ця школа «КроК» – вона стала мені як другий дім. Ці дівчата сплели для мого Васі сітку. Син мені подзвонив і каже: «Ма, треба сітку». Я – до дівчат. І на другий день уже мені дзвонять, що знімають сітку на відправку, 20 кг! Це не просто важлива, це складна робота, відповідальна. Бо можна такого наплести, що буде за кілометр видно. Треба знати, як плести, щоб вона була справді маскувальна. Тож дівчатам я навіки вдячна, вони моєму сину допомогли. І ми тут всі, як рідні: переселенці, кропивничани. Вишиваємо, плетемо, обіймаємось при зустрічі – як рідні стали. Переплелись», – говорить вона.

Далі вишивка стала як медитація для всіх, і для неї, і для дівчат.

«Саме зараз, я вважаю, вишивати потрібно не лише, щоб зберегти культурний спадок, а й для збереження нервів нації. Вишивка дуже рятує в оцих усіх емоційних гойдалках», – впевнена вона.

Після перемоги мріє посидіти у своєму кріслі з голкою і улюбленою музикою. «Щоб тиша і вишивка».

За матеріалами «ШоТам»

Фото: колаж. 10/06/2022

You cannot copy content of this page