fbpx
Україна
«Бабусю, а мені татко сниться. Я так скучив. Тільки не плач, бабусенько, тільки не плач. Не тільки в мене татка тепер нема, багато в кого», – пам’яті Олега Примаченка

Олегу Примаченку було 47 років, а з 5-річного віку він в родині за батька своєму молодшому брату і сестричці. Змалку в сільській роботі та в підробітках, але мріяв бути військовим. Так і сталося. Вийшов на пенсію по вислузі літ, казав, що кілька років відпочине. Не судилося.

24 лютого подзвонив мамі, що йде в військомат.

«Я ще вмовляла — не викликають же повісткою, не спіши, побудь вдома. А він: «Мамо, ну я буду вдома, всі будуть вдома, а хто вас захищатиме?». Я знала, що з третього березня він вже був у Новоселівці. Приказав мені: «Не дзвони. Я сам дзвонитиму як можна буде».

Дружина Олега з сином виїхали закордон, коли їхню оселю в Новоселівці розбомбили, а мати з сестрою все шукали зв’язку з Олегом – то на перехрестя їздили, то на горище вилазили – не дається чути.

21 березня його опізнав брат дружини.

—Мені не одразу розповіли, — каже Людмила Миколаївна. — Я додзвонилась у відчаї своїй двоюрідній сестрі в Київ, Олег з нею підтримував тісні стосунки, як і зі своїми двоюрідними братами й сестрами. Я й кажу: «Валю, може, хоч до тебе коли додзвонювався Олег?». А вона замовкла. А потім: «Хто коло тебе є?». Кажу, що сусідка ось по воду йде, а в самої вже передчуття чорною гадюкою скрутило серце. Сестра каже: «Ну, то дай їй трубку». Сусідка стала до мене спиною, слухає та все: «Так. Так. Добре…». Я вихопила в неї той телефон, та й кричу: «Валю, кажи що сталось!». Тоді й почула тихе: «Нема вже Олега…». Я закричала. А більш нічого не пам’ятаю. Люди водою мене відлили потім…

Побратим Олега Примаченка вижив і розповів брату, що був шалений обстріл, коли він отямився, Олега вже не було поруч. Матір не вірить, що її сина вже нема, бо залишився лише бушлат та квиток.

— Мої діти спілкуються з Женею — каже Людмила Миколаївна. — Ігор провідує його в шпиталі. Але мені не дають з ним поговорити по телефону — мовляв, тpавми важкі, не до того. І запевняють мене, що Олега не стало миттєво, не відчув ні бoлю, ні стpаждань. Та як же не відчув… Не одна мати свою дитину поховала… Я по чернігівському телебаченню бачила документальний уривок з боями в Новоселівці. Там побачила як наші воїни бігли і серед них на секунду побачила Олега. І впізнала Олександра Волощука, який теж біг поруч і про якого розповідалось у «Новинах Городнянщини». Вдалось з ним зв’язатись і він мені розповів про те, як не стало мого синочка і інших хлопців…

Сестра Тетяна каже, що всі фото Олега згоріли разом з його будинком.

— Ми не вірили в його смеpть, — каже жінка. — Шукали свідків, очевидців, бо жевріла до останнього надія, що це помилка. Олег був старший, а я — найменшою. Це була моя надійна стіна, мій оберіг. Він мене від усього і всіх захищав. Всі проблеми допомагав вирішувати, навіть по лікарнях зі мною ходив, коли донька хворіла. Я з нею залишилась сама, то вони з Ірою всіляко підтримували, доньку мою часто на вихідні до себе забирали, няньчились, любили її дуже. Неможливо з цим змиритися… Прокидаюсь серед ночі — і перша думка, що Олега вже нема… І — безмежний відчай. Як це сприйняти і як з цим далі жити?…

Мати Людмила Миколаївна протоптала стежку на могилу сина, не може повірити, що він там: «Скажи, синочку, чи це правда, що ти тут лежиш?».

Її онук розраджує її як може: «Бабусю, а мені татко сниться. Я так скучив… Тільки не плач, бабусенько, тільки не плач. Не тільки в мене татка тепер нема, багато в кого».

За матеріалами «Новини Городнянщини».

Фото: колаж. 10/20/2022

You cannot copy content of this page