Брат із дружиною уже 20 років як на заробітках, вдома син їхній тримає магазини у нашому селі – три. Забезпечені там і діти й онуки і правнуки, тож я не очікувала того, що після обіду по мамі він підійде із тією розмовою. “Як ти можеш?” – запитую у нього, а він щиро не розуміє, чого то я дивуюсь.
Я чужі гроші рахувати не звикла, але кажу як є – брат у мене багач. Ще як вони тільки на ті заробітки поїхали, то племінник мені казав, що тато і мама по сімсот євро у місяць мають. Так то було 20 років тому, а нині які там зарплати? А за 20 років скільки мають?
Це не заздрість, тут просто така склалась ситуація, що у мене в голові не вкладається, як він може сидячи на купах грошей ще й таке заявляти. Баче ж, як мені нині не просто.
Справа в тому, що я свого часу була заміжня і досить таки щасливо. З чоловіком ми прожили у парі десять років, маємо доньку, а потім коли його не стало, виявилось, що дім належав не йому, а його сестрі рідній. Та, майже одразу нас і виставила, тим паче, що доня наша була прописана біля матері моєї.
Мама ж проживає у селищі міського типі під столицею. Аби ви розуміли, що брат нині ділити хоче – однокімнатна квартирка на 30 квадратів.
Мене мама прийняла радо. хоч і попередила, що я повинна буду шукати власного кутка, адже при ній мені буде і зручно і добре, але та квартира не мій дім. Я не ображалась. Погодьтесь, що мало хто захоче жити у одній кімнаті та ще й в трьох.
Однак, поки доня в садок не пішла, я біля мами собі була. Вже коли моїй Наталочці виповнилось чотири і вона припинила так недуги чіпляти скоро, я вийшла на роботу. Ми з мамою домовились про те, що я збиратиму гроші на своє житло. Хай невелика хатина у якому селі, але ж своя.
Та не судилось, бо мами не стало уже за рік. Брат приїхав одразу ж, і я була йому вдячна, бо ж вірила у те, що він хотів маму провести в останню путь. Мені було важко, я горнулась до рідної людини, ми йшли з ним разом укупі, взявшись за руки, аж до місця спочинку нашої матері. Плакали, як діти, що втратили найдорожче.
Але сльози висохли, як тільки ми з обіду повернулись:
— Ще пів року ти маєш де жити. – каже брат діловито, – ну а далі, якщо не викупиш мою частку, то на продаж виставимо. Не багато, а по тисяч сім доларів матимемо.
Я просто ногами до землі приросла, бо от чого-чого, а от такої заяви не очікувала. Брат має все і поверх того багато зайвого. Двоповерховий дім у нього і в сина, три магазини в селі, тримає вже якусь свою справу в тій Італії, а приїхав материну однокімнатну квартиру ділити?
Я прошу його зважити на моє важке становище, кажу, що не маю його статків і піду хіба під тин, а він, аж в обличчі змінився:
— Мені з неба ні копійка не впала, тому я й знаю, як шанувати гроші і знаю, як дорого вони коштують. Благочинністю не займаюсь. А ти не під тин підеш, а матимеш сім тисяч, придбаєш собі дім в якому селі. Чим погано?
Ну і як він зможе спокійно спати знаючи, що от так із сестрою вчинив?
І ніби ж усе правильно, однак, як же несправедливо. Чого одним все і аж зайве. а іншим нічогісінько і крихти змітають з-перед очей?
Головна картинка ілюстративна.
