Я слухала і вухам не вірила, що моя похресниця так про тата каже. Та Іван її з рук не спускав, все для неї купував, весілля їй справив і з квартирою допоміг. А тепер он як.
Я знала Івана та Віру роки, Віра була моєю найкращою подругою. Тому взяла мене за хресну для своєї донечки Христинки. Іван їздив по будовах, сам свій будинок будував, все там було в достатку і жили вони дуже навіть добре.
Я вийшла заміж, але мені не дуже склалося з чоловіком, тому мусила поїхати на роботу за кордон аби своїх дітей піднімати.
Звістку про те, що Віри не стало я застала на чужині. Не могла приїхати до неї та й що вже їхати? Чим я вже їй поможу?
Жила своїми клопотами і своїми дітьми, а тепер приїхала вже додому і зустріла Христю випадково на вулиці. І від неї я дізналася, що Іван не довго був сам, бо треба було біля хати все робити, а ні Христина, ні син Віталій не бігли до батька допомагати.
– Та зараз все можна купити, а він зі своїми городами та зі своїми козами! Я відпочити хочу, а не пектися на сонці, – казала Христина.
От той і знайшов собі жінку, але та виявилася дуже спритною і не так працювала заради Івана та його дітей, як заради своїх.
– Уявляєте, ми приїжджаємо до нього, щоб картоплі взяти та закрутки, а він лиш руками розводить, бо та все віддала своїм дітям! То хіба це по-батьківськи? Хай собі з нею й живе далі та на її діти працює!
Але далі виявилося, що жінка також вирішила ділитися зі своїми дітьми і Івановими заощадженнями, а, коли він прислаб, то вона його покинула і поїхала до своїх дітей. Виходить, що вони не були одружені чи як…
– А тепер він лежить вдома та переказує через людей аби я до нього приїхала, бо навіть не має на рахунку зателефонувати. То чого до мене телефонує, як має інших дітей, їх годував, то хай тепер його заходять!, – обурювалася Христина.
Я не мала що відповісти, бо що на таке скажеш? Я купила продукти і поїхала до Івана. Я не могла дозволити аби чоловік Віри отак доживав віку.
Прийшла до хати, там було холодно і було чути запах. Довго мені прийшлося там все вимивати та провітрювати, просити Івана їсти, розтирати йому плечі та руки.
– Іване, та ти ще молодий чоловік, що ти так впав у відчай? Скоро весна, садити треба, а ти вилежуєшся.
Потроху він з паличкою почав виходити на сонце, вже зі мною й жартує, але все очима на хвіртку чи діти не йдуть.
Не могла Христина з братом додуматися приїхати. То я їм допомогла це зрозуміти. Багато я говорила просто в очі аби вони не думали, що їхнє життя якось по-іншому буде закінчуватися. Так само будуть зазирати за дітьми і онуками та хотіти підтримки.
І вони таки приїхали одного дня садити город. Бачили б ви Івана! Він аж просвітлів, а як плакав… Я сама просльозилася та й діти бачила теж щось усвідомили чи може вперше зрозуміли, як батькові самому важко.
Я вже біля Івана лишилася, не так аби щось романтичне, просто я знаю цього чоловіка з кращого боку і мені теж не хочеться на старості бути самою. Вже й мої діти сюди приїжджають відпочити і нам допомогти, то вже дуже наше подвір’я веселе.
Іван часто бере мою руку і просто тримає і для мене це значить більше, ніж тисячі слів… Треба стояти один за одним, хіба не так?
Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.
Фото Ярослава Романюка
Автор Ксеня Ропота
