І почалося. Що то жінка має час і натхнення… Вже й вечір сіріє, а ми лиш половину однокласників обговорили.
– Ти пам’ятаєш, Галю, як ми за Остапом сохли?
– Хто сох, а хто й не дуже…
– Е, ні, не викручуйся. Я тут недавно непотріб викидала і натрапила на нашу випускну анкету. Ти пам’ятаєш?
Анкети… Порізані і склеєні в вигляді блокнотику аркуші в клітинку, розмальовані олівцями, улюблені вірші про кохання, пісні про кохання, запитання про кохання.
– Ти в графі про симпатію написала Остапа.
– Стефко, ти пам’ятаєш наших хлопців? Там один Остап був на одну голову з нами, то кого ще було вибирати?
– Та дійсно, – сміємося обоє.
А нам тоді здавалося, що ми вже такі дорослі. Спеціально іду шукати альбом за дев’ятий клас: дівчата вже справжні дівчата, а хлопці, як ті пуцьвірінки, лиш один Остап височіє позаду. Боже, як тоді хотілося когось покохати, так сильно як в кіно… Але кого б? А навколо ці маленькі пуцьвірінки, а на танці мама ще не пускає, на вулицю теж. Хто залишається? Правильно – кіногерої! Акуратно вирізані з журналу і приклеєні в анкетку, обписані губами-цілунками і сердечками. Скільки мрій було пережито, як зустрічаємося, як він каже всі слова з фільму мені, а не акторці. І ми йдемо, взявшись за руки і грає музика, сідає сонце, а наші фігури йдуть і йдуть…
– Ти ще тут?, – вибиває з роздумів Стефка, – То слухай. Приїхав Остап! Ти ж пам’ятаєш, що він жив десь на Сході, а тепер вернувся. Жінки його не стало давно, дітей не було. І кого би ти думаєш він зустрів?
– Кого?, – аж підскакую з нетерплячки, Боже, зовсім як у школі!!!
– Оксанку!
– Не може бути!!!
Оксанка була першою дівчинкою, що в нашому класі одягла бюстик. Як ми їй і заздрили! Всі хлопці бігали за нею на перерві аби хоч доторкнутися до спини, а як хто шпренькне – купа захвату, ходять, хваляться. І сталося так, що Остап теж хотів долучитися до акції, і чи то Оксана різко повернулася чи то зорі так склалися, але хапає він її спереду… і зі дзвоном на підлогу сипляться монети… Це був складний день для Оксани і щасливий для нас, бо не треба пертися поперед колективу. Відтоді Остапа Оксанка незлюбила.
– Далі краще – він до неї пішов жити!!!
– Ох…
– От тобі й «ох». От тобі й шкільне кохання!
– Та яке кохання, вона ж його так не любила.
– А ти думаєш заради кого вона тоді то одягла?
– Щоб нас позлити…
– От ти інколи таке ляпнеш! Я тоді її анкету прочитала і там було ім’я Остап з сердечками розірваними.
– От ти дурне пам’ятаєш.
– Я ще не таке пам’ятаю! Вона його з армії чекала. А він як служив на Сході, то й женився на якійсь дочці військового. Вона тоді ще в лікарню була попала. Ми ж по сусідству жили, то я бачила, що ходила як привид – суха і бліда. Щось у неї було. А я й не доперла чого вона так переживає, а то через нього.
– Ой, не притягуй.
– А чого ж вона заміж не виходила?
– Слухай, там у вас є з ким одружуватися? Всіх порозбирали, хто погано лежав і того забрали.
– Не кажи, вона була гарна дівчина, до того, як занедужала. Але я не про це. Ти б її тепер бачила – їй ніби шістнадцять! Я вражена! Біля хати порається, біля Остапа крутиться, а той такий самий. Аж заздрісно!
– Справді заздрісно, – дивлюся я на спину чоловіка, що вже й похрапує, – от тобі й шкільне кохання…
Автор: Ксеня Ропота.
Фото ілюстративне.
