fbpx
Історії з життя
Чоловік заснув після ситного обіду, а я до подруги телефоную. – Що там, Стефко, та як ти? Хоч і пенсія настала, але віддиху нема ніякого – то звари, то купи, то з внуками посиди. Нема коли з тобою, подруженько зустрітися та й молодість згадати

І почалося. Що то жінка має час і натхнення… Вже й вечір сіріє, а ми лиш половину однокласників обговорили.

– Ти пам’ятаєш, Галю, як ми за Остапом сохли?

– Хто сох, а хто й не дуже…

– Е, ні, не викручуйся. Я тут недавно непотріб викидала і натрапила на нашу випускну анкету. Ти пам’ятаєш?
Анкети… Порізані і склеєні в вигляді блокнотику аркуші в клітинку, розмальовані олівцями, улюблені вірші про кохання, пісні про кохання, запитання про кохання.

– Ти в графі про симпатію написала Остапа.

– Стефко, ти пам’ятаєш наших хлопців? Там один Остап був на одну голову з нами, то кого ще було вибирати?

– Та дійсно, – сміємося обоє.

А нам тоді здавалося, що ми вже такі дорослі. Спеціально іду шукати альбом за дев’ятий клас: дівчата вже справжні дівчата, а хлопці, як ті пуцьвірінки, лиш один Остап височіє позаду. Боже, як тоді хотілося когось покохати, так сильно як в кіно… Але кого б? А навколо ці маленькі пуцьвірінки, а на танці мама ще не пускає, на вулицю теж. Хто залишається? Правильно – кіногерої! Акуратно вирізані з журналу і приклеєні в анкетку, обписані губами-цілунками і сердечками. Скільки мрій було пережито, як зустрічаємося, як він каже всі слова з фільму мені, а не акторці. І ми йдемо, взявшись за руки і грає музика, сідає сонце, а наші фігури йдуть і йдуть…

– Ти ще тут?, – вибиває з роздумів Стефка, – То слухай. Приїхав Остап! Ти ж пам’ятаєш, що він жив десь на Сході, а тепер вернувся. Жінки його не стало давно, дітей не було. І кого би ти думаєш він зустрів?

– Кого?, – аж підскакую з нетерплячки, Боже, зовсім як у школі!!!

– Оксанку!

– Не може бути!!!

Оксанка була першою дівчинкою, що в нашому класі одягла бюстик. Як ми їй і заздрили! Всі хлопці бігали за нею на перерві аби хоч доторкнутися до спини, а як хто шпренькне – купа захвату, ходять, хваляться. І сталося так, що Остап теж хотів долучитися до акції, і чи то Оксана різко повернулася чи то зорі так склалися, але хапає він її спереду… і зі дзвоном на підлогу сипляться монети… Це був складний день для Оксани і щасливий для нас, бо не треба пертися поперед колективу. Відтоді Остапа Оксанка незлюбила.

– Далі краще – він до неї пішов жити!!!

– Ох…

– От тобі й «ох». От тобі й шкільне кохання!

– Та яке кохання, вона ж його так не любила.

– А ти думаєш заради кого вона тоді то одягла?

– Щоб нас позлити…

– От ти інколи таке ляпнеш! Я тоді її анкету прочитала і там було ім’я Остап з сердечками розірваними.

– От ти дурне пам’ятаєш.

– Я ще не таке пам’ятаю! Вона його з армії чекала. А він як служив на Сході, то й женився на якійсь дочці військового. Вона тоді ще в лікарню була попала. Ми ж по сусідству жили, то я бачила, що ходила як привид – суха і бліда. Щось у неї було. А я й не доперла чого вона так переживає, а то через нього.

– Ой, не притягуй.

– А чого ж вона заміж не виходила?

– Слухай, там у вас є з ким одружуватися? Всіх порозбирали, хто погано лежав і того забрали.

– Не кажи, вона була гарна дівчина, до того, як занедужала. Але я не про це. Ти б її тепер бачила – їй ніби шістнадцять! Я вражена! Біля хати порається, біля Остапа крутиться, а той такий самий. Аж заздрісно!

– Справді заздрісно, – дивлюся я на спину чоловіка, що вже й похрапує, – от тобі й шкільне кохання…

Автор: Ксеня Ропота.

Фото ілюстративне.

You cannot copy content of this page