Зараз моїй молодшій доні три рочки, чоловік і досі живе з нами, але почну з самого початку.
Ми з чоловіком прожили 18 справді щасливих років. Зараз я абсолютно не лукавлю, бо всі ці роки я почувалася коханою дружиною. Я не розуміла подруг, які скаржилися на своїх чоловіків, на стосунки з ними.
Для мене всі ці проблеми були незрозумілими.
Ми з Тарасом знаходили безліч приводів для щастя, тем для обговорення, місць де нам обом добре.
На третій рік нашого подружнього життя у нас з’явилася донечка, що ще більше нас об’єднало. Ми душі в ній не чули і тішилися кожним її новим досягненням.
Як і в кожній сім’ї, були у нас свої труднощі, але не в стосунках, а матеріально.
Ми тоді жили на орендованій квартирі і мали намір заробити на власне житло.
Не можу сказати, що це було просто, але то була наша спільна мрія і мета, і ми невпинно до неї крокувати.
Все пішло шкереберть чотири роки тому. По-перше, чоловік змінив роботу, бо знайшов краще оплачувану а, по-друге, я одразу відчула, що змінилася не лише робота, а й мій чоловік.
Що би там хто не казав, але дружину важко обвести навколо пальця. Я чітко усвідомила, що поміж нами є хтось третій і це точно не робота.
Звісно, що я намагалася все обговорити з Тарасом, але його немов відкинуло від мене. Він мене не слухав і не чув, говорив, що дуже втомлювався, але це не заважало йому годинами прасувати одяг, полювати за обновками на сайтах та лити на себе літрами парфуми.
Коли я зрозуміла, що розмови у нас не вийде, я взагалі паузу, щоб обдумати своє становище теперішнє.
З гіркотою я усвідомила, що мій Тарас, більше не мій! Що всі мої життєві дороги раптом обірвалися на одному місці, бо моїм життям були донечка, чоловік і спільні мрії і плани.
В одну мить всього цього не стало! Мені було дуже й дуже важко, бо знаєте, коли чоловік йде з родини, де нема порозуміння, нема кохання, але ж у нас було не так. Ми були одним цілим!
Чогось конкретного я від Тараса так і не дочекалася, то вирішила всіма правдами і не правдами дізнатися з ким я маю справу.
Кілька нехитрих дзвінків і я мала чітку картину. У Тараса “кохання” з його колегою. Хоч я і взяла це слово у лапки, але не скажу, що я мала сумнів у його почуттях. Ні! Він і справді був закоханий неначе хлопчисько. І саме це мене гнітило найбільше.
Не буду кривини душею, я не мала наміру тримати Тараса в родині, бо який сенс жити з людиною, яка кохає іншу людину? Проте, я все ж вирішила, що маю право на невелику компенсацію. І думала я тоді не про себе, а про нашу донечку.
Знаєте, моє розчарування було настільки глибоке і всеосяжне, що я ані на мить не сумнівалися – іншого чоловіка у моєму житті точно не буде, тому я маю стати матір’ю вдруге.
Стати матір’ю не для того, щоб втримати чоловіка, не для того, щоб було кому на старості літ склянку води подати, а для того, щоб у моє Юлечки була ще одна рідна душа на цій Землі.
Я сама одиначка і дуже добре розумію, що значить не мати нікого близького.
Так, різниця між дітьми величезна, але я думаю, що вчинила правильно.
Ну і тепер до самої, як то кажуть, суті. Тарас залишився в родині, бо та його колега виїхала за кордон у лютому 22 і їхні стосунки зійшли нанівець, але й наші стосунки більше не можна називати щасливими.
Поміж нами крига!
Я більше не можу підійти до чоловіка і просто обняти. Не можу про щось попросити. Не можу пробачити. Ми живемо разом, бо живемо, бо ніхто не зробив рішучого кроку.
Зараз Тарас всяко намагається вдавати, що все гаразд у нас, але це не так. Бо я не можу більше йому вірити.
Мені ні з ким порадитися, моїх батьків давно немає на світі, тому я прошу поради тут. Як мені вчинити? Залишити все як є: Чи обірвати ці стосунки, адже щастя поміж нами немає.
А можливо у когось є досвід “пробачення”? Чи є такі, які змогли почати життя з чистого аркуша, змогли пробачити. Як це зробити? Чи це можливо?