fbpx
Україна
«Чую чигирк-чигирк, думаю пилкою пиляєш, пиляй-пиляй. Думаю, у людей гірше, а в тебе тільки трохи ноги немає, єрунда”- 74-річна бабуся може танцювати і ходити, завдяки небайдужості волонтера В’ячеслава Запорожця

Вона усміхається та жартує – 74 річна Любов Прочухан показує журналістам ферму Анисові, на яку росіяни скинули чотири авіабомби. Жінка тоді вперше пішла доїти корів, бо місцеві доярки виїхали з села, корови стояли недоєні. Те молоко роздавали місцевим безкоштовно та виготовляли сири для військових.

В той день вона виїжджала на велосипеді зі стайні, коли пролунав вибух.

“Я не пам’ятаю нічого, тільки шум, і з сараю чорний дим повалив. Воно у сарай попало і сюди хвилею вибило. Я впала, потім думаю, ага, казали треба котитися, а потім думаю, куди ж котитися, стіни ж нема. Я зразу себе перевірила, де що в мене не так, нога чую, що не слухає”, – пригадує пані Люба.

Тодішню атаку ворожої авіації не пережили майже вісім десятків малих телят, 60 новонароджених і понад сорок корів.

Жінку вивіз волонтер В’ячеслав, керівник фонду «Центр спасіння життя» і довіз до найближчої лікарні, у Куликівку. Через якийсь час він знову був в тій лікарні і побачив бабусю, яку дуже добре запам’ятав.

“В один з днів я зайшов в лікарню, у нас було місце вільне у швидкій. Кажу, у вас є поранені? І лікар каже, є бабуся, але вона добре себе почуває. Я підійшов, дивлюся. Що не дуже добре у неї все з ніжкою. А він мені каже, не потрібно везти до Києва, вона через тиждень буде плигати. Ні кажу друже, я її забираю”, – наполіг волонтер.

І не помилився – в Охмадиті сказали, що вже ногу врятувати не вдасться.

“Ввечері приходить професор, показує мені на мобілці ногу, каже, треба видаляти. Ну треба, так треба. Вони 7 числа взяли. А я така любопитна, вони задрали мені ногу і обробляють, а я дивлюся, що ви робите. Вони тоді раз – фіранку закрили. Кажу, що закрили, щоб я не підглядала? Отут мене оперують, поруч на іншому столі інших оперують, надивилася – це жахи. Чую чигирк-чигирк, думаю пилкою пиляєш, пиляй-пиляй. Думаю, у людей гірше, а в тебе тільки трохи ноги немає, єрунда”, – каже Любов Миронівна.

На цьому В’ячеслав не покинув бабусю, а наполіг аби її відправили в Австрію на протезування та реабілітацію.

“Була зарядка, треба було перекочуватися через голову, з протезом, вони вчили як падати. Я кажу, я оце в 74 роки і мені через голову перекидатися? Він каже: “Так, так”. Треба, значить треба. В баскетбол, в кошик м’яча кидати. Він мені подає м’яч, я десять раз бах, нате вам. Хода в 10 годин, спорт об 11, о 12 обід, потім о 13 ще що-небудь, о 15 масаж робили. Ще був басейн, так в мене купальника не було, в басейн не ходила”, – пригадує жінка.

В день виписки станцювала для австрійських лікарів.

В’ячеслав каже, що пані Люба дуже рада, що побувала за кордоном: “Вона синок мене називає, каже синку. Я так рада, що мені кінцівку відрізали: я побула у Відні. Мені робили масаж, зачіску».

На неї чекає ще одна поїздка до Австрії, де їй зроблять заміну протезу на більш функціональний. Вона його з нетерпінням чекає, як і Перемоги, бо тоді зможе спокійно саджати город.

А В’ячеслав ставить її в приклад військовим, які впадають в відчай.

«Я показую її приклад усім хлопцям. Багато хто втрачає кінцівки, вони дуже сумні, депресія. ПТСР, я завжди показую бабусю”, – розповів В’ячеслав Запорожець.

За матеріалами Суспільного.

Фото: колаж.

You cannot copy content of this page