Я не можу мати дітей, отакий мені сюрприз підкинула природа і спільні десять років безуспішних старань ні до чого не привели.
Свекруха не упускала нагоди мені розповісти, що я по своїй суті, марно живу з її сином, тому пора і честь знати – піти зі спільно нажитої квартири, віддати Михайлову машину і заощадження, все для того аби він розпочав життя з достойною жінкою і забезпечив своїх рідних дітей.
Кожен такий прихід свекрухи закінчувався тим, що я не могла спати до самого ранку і не допомагали ні заспокійливі слова чоловіка, ні меліса.
Мені хотілося отак в піжамі вискочити з квартири і втекти на край світу від свекрухи, все їй віддати і ніколи більше не бачити.
А зранку в мені прокидався здоровий глузд, який казав, що я вклала більшу частку всього в наш теперішній добробут, тому треба бути тією ж відповідальною і високооплачуваною спеціалісткою, включити розум і розрахунок. Якщо комусь щось не подобається – то може одразу піти.
Михайло мене запевняв, що його все влаштовує і я саме та жінка, яка йому потрібна була все життя.
Йшов час і наче все було просто чудово у мене, але далі сталася подія, яка розколола мій шлюб.
Чоловік поїхав у відрядження і його довго не було, я телефонувала, але він не брав слухавку. Я вже стала переживати і зателефонувала на наступний день до свекрухи, хоч знала, що я не отримаю відповіді, а от поганий настрій – запросто.
– Михайлик став батьком, Василино, уявляєш, яка у нього радість? Так, що роби те, що я тобі давно казала – пакуй валізи і давай дорогу молодій дружині.
Вона просто упивалася кожним словом, а я не могла повірити – як? У нас же все чудово – жодної сварки, жодного непорозуміння… і таке?
Я не знала, що маю робити і просто чекала, коли Михайло приїде і сам вирішить, що буде далі. Чоловік вернувся через тиждень і був не сам – на руках у нього була дитина.
– Васю, – каже він мені, – Вона не… якесь ускладнення і все… Це моя дитина, дівчинка.
Я дивилася на чоловіка і не знала, що маю робити. З одного боку це настільки привести в наш дім чужу дитину, а з іншого боку – це дитина, маленька і беззахисна.
Я взяла немовля на руки і воно скривилося ще більше, замахало руками.
Не знаю як, але я знала, що робити: Михайла відправила по суміш і пелюшки, занесла маля до спальні і поклала на ліжко. Боже, як я про це мріяла, роки мрій і сподівань, а тепер ось…
Як до цього поставитися? Добре, що всі мої роздуми перервав плач дитини і я заметушилася і перевірила чи не повний підгузок, поставила воду, щоб зробити суміш, але дитя не переставало плакати і я притулила його до себе… Це було щось таке, що я не можу описати. Наче, я притулила до своїх грудей щастя.
Відтоді наше життя змінилося і почало крутитися навколо дитини.
– Це я сказала Михайлові, щоб онучку мою до тебе приніс, бо ти ж як подарунок долі отримала. Що б ти без мене робила? Все завдяки мені в твоєму життя склалося, вдячною треба бути і матір на курорт послати.
Свекруха приходила знову і тепер заводила пластинку про те, як її добре серце справилося з тією задачкою, яку підніс їй син. Адже, якби я відмовилася, то з дитиною няньчилася б вона, а вона цього не могла допустити, адже й тепер до онучки рідко приходила, на моє щастя.
Я чоловіка не пробачила. Він про це не знає, але я тримаю його біля себе лише тому, що я безмежно люблю Аллочку, вона моя єдина любов на все життя і заради неї я готова потримати біля себе Михайла. Не знаю, що там на нас чекає далі, але я вже набагато мудріше розпоряджаюся своїми грошима і Михайловим вільним часом.
Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.
Фото Ярослава Романюка
Автор Ксеня Ропота
