В незнайомому місті знайшлася людина, яка мене зрозуміла, навіть несподівано, адже мені вже було шістдесят три роки і я давно втратила надію повноцінно жити. Я просто заробляла на кусень хліба, щоб ще трохи побачити світанки і почути спів пташок. Особливо я хотіла почути ті весняні співи, від яких прокидається життя, думала, що й в мені щось відгукнеться і прокинеться.
А історія моя дуже звичайна. Вийшла я заміж за чудового хлопця, була така щаслива, що й не передати, але потім аварія на роботі і все. По моєму щастю. Тоді донечці було лише п’ять років, з гуртожитку мене поперли, бо ж треба іншому працівникові дати місце, до батьків вернулася, а там і без мене тісно.
Мама все казала аби я негайно знайшла чоловіка, щоб разом лямку тягнути, а не у них на шиї сидіти.
Хоч я й дня не сиділа на шиї, а працювала з ранку й до вечора, бігла за Дашею в садочок і бачила її червоні оченята, адже я забирала її останньою під невдоволеним поглядом виховательки.
Стояла в черзі на житло, але толку. Тоді у нас працював водієм Василь, наче хороша людина, та й я ще була молода, мені й тридцяти не було. Взявся він до мене залицятися і наче все серйозно у нас.
Мати його мене не хотіла просто категорично, бо ж з дитиною.
– Хай віддає доньку батькам, тоді я на таке згідна, – казала мені.
Як я могла дитину свою від коханого чоловіка віддати? Заради чого? Заради получки в купонах?
Але вже Василь наполіг на своєму і ми всі почали жити у нього з його матір’ю. Що то була за жінка, важко й уявити, що така людина має серце. Сто разів думала піти, але ж уже при надії, куди вже.
В такій атмосфері й з’явився на світ Денис. Певно через те так і доля його пішла. В хаті завжди щось пищало і верещало, я розуміла, чому чоловік не хоче вертатися вчасно додому, бо мати його тут же на голос говорить, яка я нездала. Я з іншого боку прошу якось на матір вплинути, бо вона не рахується, що я вимотуюся з дитиною, гримає каструлями, на весь голос включає радіо, на весь голос відчитує Дашу.
Малюк прокидається і вже його важко заспокоїти. Я просто не витримувала.
Далі краще – чоловік почав заглядати в чарку і все своє незадоволення виливати на мене. Свекруха так раділа цьому.
– Отак, щоб ти знала своє місце!
Діти все бачили. Все. Тулилися до мене, коли Василь приходив з роботи, а потім ховалися то в шафу, то під ліжко, бабуся ніколи їм двері своєї кімнати не відкривала.
Донька як пішла вчитися, то вже не верталася додому. Це один світлий промінчик в моєму житті. Далі не стало свекрухи і я надіялася, що Василь зміниться, але він вже не міг. Далі до батька приєднався син. Я мала їх годувати, прибирати і мовчати.
Я просила сина і молила, бо ж він ще такий молодий, все житті попереду, а він отак. За це й отримала.
Не знаю, що тоді я спромоглася взяти речі і просто сісти в потяг, місто вибрала на стільки, наскільки вистачило грошей.
Знайшла кімнатку в гуртожитку, роботу. Треба ж жити заради донечки, вона ж нічого не знає. Може, й син колись схаменеться, він ще молодий.
Тут я зустріла Павла, який все втратив через свою згубну звичку дружини, але так і не зміг їй нічим допомогти. Ми виливаємо один одному душу і це таке щастя, справді чути один одного. Що далі – не знаю!
Чекаю весни і співу пташок. А це вже добре, правда ж?
Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.
Фото Ярослава Романюка
Автор Ксеня Ропота
