Знаєте, доля вона так повертає, що інколи й в кіно таке не придумають. Але. Якби-то не звичайна сільська жінка, а яка голлівудська красуня – то вже б і повірили.
То було після Другої Cвітової, моя мама тяжко бідувала з моєю старшою сестричкою, бо залишилися самі, а після 47 року ледве й вижили: ходила випрошувати хоч щось поїсти дитині та у всіх була біда.
Не знаю чи то маму привабив той господар чи вона собі так помислила, що для господарки їй потрібен хлопчик-помічник, але в 50-му з’явилася на світ я.
Маму не тішило те, що я не хлопчик, а ще більше те, що той господар вирішив емігрувати в Крим. І отак цілою сім’єю виїхав туди, що тут від родини вже не лишилося ні сліду, ні хати, ні поля.
Мама не крилася від мене, чия я дитина і я приблизно знала, де жив мій батько, але мені від того було ні холодно, ні жарко, адже з самого дитинства був інший клопіт – пасти гуси, далі козу, далі корову. Потроху ми багатіли і навіть одного року мама купила свинку, яку ми тримали на продаж.
Не заглядали на нас з сестрою і хлопці, бо ж хата в землю вростала і не було на те рада.
Єдине, що Бог дав мені розум і я дуже добре вчилася в школі, дуже любила математику, цифри були мені такі ж зрозумілі, які і письмо, тому мама сказала, що треба комусь з родини йти у світ.
– Тобі, Галю, Бог дав пам’ять добру і ти підеш вчитися, а Люся вже лишиться в селі та буде біля мене, вона буде на заробітки їздити і якось буде.
Сестра й справді їздила декілька років на схід України аби заробити збіжжя, тут його продавала та за виручені кошти я могла їхати в місто та купити собі щось одягнутися.
Я поступила на бухгалтера і добре вчилася та мала стипендію, жила в гуртожитку, а на вихідні завжди в село, щоб допомогти мамі й сестрі.
Коли я вже пішла на роботу і отримала першу зарплату, то ми всі плакали від щастя.
Я скоро зрозуміла, як треба крутитися і ми й хату побудували нову, господарку завели відповідну і жили дуже навіть добре на той час.
В двотисячних мами не стало. А сестра давно жила окремо зі своєю родиною.
Я так і не знайшла свою долю, тому проживаю сама. Але даю раду своєму невеликому господарству – курям та козі Марусі.
І от в 14-му році мене перестріла голова сільради, моя однокласниця і каже:
– Родина твоя приїхала з Криму, чи пустила б ти їх до себе жити?
– Яка родина? Ти з мене жартуєш?, – я аж не зрозуміла, що сталося!
Як виявилося, батька вже теж не стало і він залишив по собі двох дітей, сина та доньку. Син десь на pосії, а донька вирішила їхати сюди, бо ще пам’ятала село і батько теж тужив за домівкою.
– У них тут ні хати, ні нічого. А вони наші, та й кажуть, що батько їм розповів, що мав тут ще одну дитину і тому вони вважають, що ти їхня родичка.
– Я вперше таке чую! Який він мені батько, а вона сестра?
Я отак відповіла, а тоді прийшла додому і давай думати, як то повертає доля – не хотіли мене з мамою знати, жили собі в Криму і горя не знали, а тепер я їм родина?
За мої сімдесят з гаком ніразу листа не написати, не датися чути через знайомих. Я вже не кажу про те, що він же бачив як мама бідувала і не міг вислати якісь гроші, якщо був певен, що дитина його?
Я тоді поговорила з Люсею і ми вирішили, що нам чужа людина ближча, ніж та кpовна і відмовили в прихистку. Відтоді не знаю, що там з ними, але тепер на мене косо дивляться, бо я отака невдячна та не пустила до себе родину.
Фото Ярослава Романюка.
