Живе Юля Михайлівна і працює як має бути. Так всі мають робити. Все абсолютно самовіддано. І ніякі дурниці їй в голову не лізуть, хіба інколи. Як от про тата Марчика… І є такі чоловіки, що про дитину піклуються, жінку свою кохають, а які красиві – очей не відведеш. Але це Юля Михайлівна думає виключно, як класна керівничка Марчика.
Якось сестра попросила її про послугу – у чоловіка друг холостякує, скоро тридцять п’ять, а дружини порядної знайти не може. Чи є у неї якась неодружена вчителька, щоб звести два одиноких серця? На цих словах Юля подумала про Марту Петрівну, шістдесятирічну дівчинку, яка завжди рада компанії. Ото б була подія, тоді б, може, Олеська перестала лізти в життя інших людей. Натомість сказала:
– Є Інна, вчителька музики, досить гарна і якраз теж переживає, що «літа минають», – останнє вона проспівала трагічним голосом.
– Ти ще жартуєш?- дорікнула їй Олеся.
«Звичайно, жартує», – подумалося Юлі, – «Чи в мене все відсохло і я тільки вчителька?». Вголос не сказала нічого, бо ж має все бути правильно без лишніх заковик. Правильне розв’язання має бути простим і зрозумілим. А все інше тільки ускладнює розв’язок, втягує додаткові змінні, невідомі, ділення чи додавання. Зайві дрібниці. Що їй важко звести людей? Ні.
– Я запрошу Інну на чай завтра, то хай він приходить до нас і так познайомлю.
На наступний вечір Інна була витончена і прекрасна, незнайомець Максим – зніяковілим і мовчазним, а Юля взяла на себе роль свахи, як і планувалося. Розказувала, яка Інна чудова, який у неї голос, смак, нюх і апетит, що готує і, що варить. І вона то все знає, бо дружать вони давно. Інна вдоволено кивала, бо хвалили, але не перехвалювали, а Максим кивав, бо треба було якось реагувати. На цьому вечір скінчився, бо діти прийшли просити казку, погладити, вмити і так далі. Зведення молодих людей погодили і на наступний вечір. Все повторилося майже так само, бо. Щоб вивчити урок, його треба багато разів повторювати. Юля сказала, що рада їх компанії, але хай вже проявляють ініціативу самі, бо у неї діти… Вона виклалася на всі сто, діло за ними. Через якийсь час запитала Інну як результат, але вона її ошелешила:
– Ніяк. Проводжає додому, мовчить всю дорогу. Я вже охрипла якісь казки розказувати…
Юля Михайлівна не була б Юлею Михайлівною, якби не перепитала, чому урок не вивчено, вона ж так дохідливо пояснювала!
Подзвонила до Максима і той наполіг на зустрічі, бо мав багато додаткових питань. А, насправді, одне:
– Ти будеш зі мною зустрічатися?
– Ти жартуєш?
– Абсолютно.
– Ти розумієш, що у мене двоє дітей?
– Так, я їх бачив. Дуже милі дітки і на тебе схожі.
– Це чужі діти, ти розумієш?
– Це твої діти, ти це розумієш?
Юля була ошелешена. Цей чоловік береться вирішити з нею таку складну задачу? Чи він зможе? Чи має навики, здібності, розум, ресурс?
– Для чого це тобі?
– Ти мені подобаєшся.
– Цього замало аби звалити це все на себе.
– Для мене цього достатньо, якщо ти будеш поруч.
Юля Михайлівна закрила за ним двері, бо не час займатися репетиторством. Так і сказала. Якось маленька Яна занедужала і їй прийшлося тиждень провести в лікарні. Максим приносив їжу, іграшки, книжки.
Переживав за них, це було видно. Вона це відчувала. Відчувала, як колись давно. Ні, не так. Вона знала, що те, що між ними – то справжнє, віковічне і назавжди. Вона впевнювалася в цьому щодень. Він був поруч чи дзвонив, чи приносив фрукти, чи біг по ліки, він був в її думках завжди. Це були такі приємні думки зовсім не вчительки Юлії Михайлівни.
Юлія Михайлівна пішла в декретний от пуск і стала звичайною Юлечкою, Юлькою, Юленькою. Живуть вони у Максима і він налагоджує стосунки з її дівчатами. А дівчатка у неї далеко не відмінниці. Вона навмисне виховує їх в розумінні і тлумаченні правил і осмисленому їх прийнятті. Тому, вони можуть стати відмінницями «для того, щоб», а не заради самого визначення. Яна і Оксанка звикали не довго, бо Максим їх полюбив. Такі чуда трапляються. Юля зараз вся в передчуттях і відчуттях. Боїться, звичайно, бо так вже обпікалася, але не з цим чоловіком. З цим буде по-іншому.
Настав період довіряти, вірити і любити. Юля дає волю всьому затаєному і забутому в собі, боїться признатися собі, що відверто маніпулює, бо списує все на свій стан. А насправді, вона тільки зараз починає говорити те, що давно мала б, говорить про плани, дивиться на реакцію, висловлює обурення чи захоплення. Вона не боїться помилитися, вона хоче пояснень, хоче знати від нього як має бути далі. Хоче все проговорити, хоче його почути і аби він чув її. Чув, що їй страшно і розвіяв все впевненістю, посмішкою, обіймами. Це так легко зробити. Дуже легко.
Третя дитинка, а Максим поруч. Радий дівчинці, каже, що він єдиний будяк серед таких красивих квіточок.
Встає серед ночі до дитини, міняє памперси, робить суміш – піклується про двох вразливих дівчаток. Так має бути. Він так хоче, а головне, може. Юля щаслива. Вона торкається до щастя, дає щастя і є щастям. Це так просто, коли поруч він.
Оксанка іде в перший клас. Аж не віриться, що вони вже два роки разом і все добре. Зурочила. Є люди, які навчені чи покликані все плутати і знецінювати. Вони з’являються тоді, коли розв’язок іде легко, всі задоволені процесом, аж тут вони. Першою з’явилася бабка-викладачка. Як привид стала на шляху її коляски:
– А ти все народжуєш? – з цікавістю заглядає в коляску.
Колишня Юля здійснила б давню фантазію, але щаслива Юля ігнорує істоту з паралельного світу.
Викладачка посоромилася бігти за коляскою і докучати молодій мамі, бо ще хто її побачить. Але на перший дзвоник матеріалізувався Остапчик – трішечки підпухлий заводський огир. Щаслива Юля теж його ігнорувала, та, коли він пристав до Оксанки з зізнаннями, не витримала:
– Оксанко, це твій батько.
– Це як?
– Донечко, мені важко тобі це пояснити, бо ти маленька, а я дуже засмучена. Ти хочеш з ним поговорити?
– Так, – повернула голову до нього, – Де ти був, що я тебе вперше бачу?
– Я був у відрядженні.
– Так довго?
– Так.
– А чому не писав, не дзвонив?
– Я… Мені важко це пояснити. Я хочу просто час від часу тебе бачити.
– А сестру?
– Що?
– Ти й Янусі батько?
Юля пильно дивилася на нього. Що ж він відповість?
– Напевно.
– Як це «напевно», – не розуміє Оксанка.
– Скоріше всього, так.
Обурення накриває Юлю з головою. Вона бере Оксанку за руку, дитина йде не оглядаючись. Ігнорити, просто ігнорити. Воно хоче влізти в її сім’ю і все зруйнувати. Вночі довга розмова з Максимом. Що робити? Як не скалічити Оксанку? Сказати, що її батько кинув, не хотів чути і бачити всі ці роки, а тепер тут. Може, він змінився на краще?
Десь через місяць, Оксанка просить Максима провести її в школу. Це зазвичай робить Юля, але вона дуже наполеглива. Перед ворітьми він чмокає в чоло, але вона хапає його за руку і веде в клас. Максим розуміє, що щось трапилося, але не знає чим зарадити.
– Марто Василівно, – голосно каже Оксанка, – Це мій тато. Його звати Максим. Він з нами дуже давно, він допомагає мені з малюнками, бо працює інженером і тямить в лініях. Він купує нам печеня, мені з начинкою, а Янусі з родзинками. І він любить маму і маленьку Аню. Не дозволяйте більше тому чоловікові, що каже, що він мій тато, сюди приходити.
Максим обняв дитину і не соромився сліз… Він її тато.
Автор: Ксеня Ропота.
Фото ілюстративне.
