Десять років я працювала над тим, аби моя родина нарешті мала будинок нашої мрії. Ми викладались усі на повну, заощаджували на всьому. Але, краще мені було б окремо свої гроші відкладати,бо нині виходить так, що у величезному домі для мене і дитини місця немає.
Ми поїхали на заробітки усією сім’єю: спочатку батьки, а потім і я з сестрою. Оскільки ми із маленького села, яке з кожним роком стає все меншим і перспектив там ніяких ніхто із нас не мав, то вирішили ми, що правильно буде придбати будинок у містечку, що поряд того села.
Десять років ми заробляли спочатку на придбання того дому, а потім на ремонт і на те, аби ділянку до порядку привести. Робили на віки не економлячи, аби не доробляти потім те, що відпало, чи відлетіло, бо неякісне.
Якщо купували двері міжкімнатні, то не за тисячу і не за п’ять, а такі, щоб стояли ще й при правнуках наших. Сантехніку з Італії передавали, аби була якісною і служила довго. Заголом зробили таку лялечку із того дому, що й самі не вірили у те, що будемо у тих хоромах жити.
Спочатку, тато з мамою в Україну повернулись за станом здоров’я, ну а потім уже і ми із сестрою у різний період.
Я заміж вийшла, хай і пізно трішки, аж у сорок, однак цілком щасливо, як я собі думала. Сестра ж привела у дім наш кавалера свого з яким приїхала з-за кордону. У неї було двоє дітей, уже дорослих, тож у домі тому жило четверо: батьки, і сестра із нареченим.
Згодом, племінник мій оженився і не мали молоді виходу, та й не шукали, а приїхали у дім наш. Мова була про те, що то тимчасово і що вони обов’язково знайдуть щось своє, але правда в тому, що обом було комфортно під крилом у бабусі і сестри моєї. Ті старались, вкладали все що мали в молоду сім’ю і вже й забулось якось те, що вони повинні були колись шукати собі місця під сонцем окремого.
А тут і в моїй родині почались негаразди. Добрий і люблячий чоловік як тільки я в декрет пішла, змінився і став дріб’язковим, заощадливим і повчав на кожному кроці.
— А чого то ти у холодильник зазираєш – каже мені одного дня, – Ти вже пів року у хату і копійки не принесла, тож буде там твоє, коли туди покладеш.
Стою і ледь не плачу, бо ж я на руках дитя мале тримаю і як я маю що заробити, то питання.
Я намагалась йому щось довести, пояснити. Але, зрештою, я зрозуміла, що то така людина і що жити поруч нього я точно не буду. Зібравши речі я поїхала додому.
— Нелю, а як ти собі це уявляєш? – каже мама здивовано, коли я повідомила що житиму у них, – Нас тут і так шестеро, ще й двійня у твого племінника ось-ось буде. Кімнати три, ну де ти жити тут зібралась, ну правда.
Коли ж я запитала а як же мені бути і куди йти, то почула, що в селі нашому ще ж та хата у якій ми жили колись, стоїть у гарному стані:
— Коли розлучалась, то повинна була думати куди йти і на що розраховувати. Ти доросла, ти мама, повинна навчитись дбати про себе і про свою доню.
Звісно, я нікуди не поїхала а сказала, що залишусь а якщо на те пішло, то буду жити у своїй кімнаті – там де нині племінник із жінкою мешкає:
— А діти куди підуть? На кухню, чи як? Ти совість маєш нам на голову свої негаразди от так скидати.
Я нині сплю із донькою на диванчику на кухні. Сім’я зі мною не розмовляє і усіляко демонструє незадоволення тим, що я таке утнула і от тут надумала жити.
Чесно, витримати такого ставлення вже не маю ні сил, ні можливості. Іти в стару хату теж не варіант, як і орендувати житло окреме.
Як тепер бути я просто не розумію. Ніби як усі разом заробляли і на дім і на ремонт, а по факту – я тут не господиня, а нав’язлива гостя, яка порушує звичний ритм життя господарів.
Може, я не бачу виходу із ситуації що склалась? Підкажіть, як мені вчинити вірно?
Головна картинка ілюстративна.
