Після таких історій будеш дуже обережно ставитися до знайомств своїх дітей з іншими, з друзями, яких ти не перевірив, і до дітей, сім’ї яких ти не знаєш особисто. Іноді здається, що власні діти людям не потрібні, вони із задоволенням їх кудись би відправили. І це при тому, що у мене в самої дитина і я розумію, що це таке.
Ми переїхали в нову орендовану квартиру, тому я абсолютно була не в курсі, що там за сусіди. Але мене буквально на другий день виловила в коридорі жінка середніх років. Познайомилися чисто символічно, але вона якось відразу завернула до мене на кухню.
Це, напевно, був знак. Правда, майже відразу пішла, але все одно – я-то її не запрошувала і бачу перший раз. За ці кілька хвилин вона з’ясувала, що у мене дочка семи років, і розповіла, що у неї є племінниця трохи молодшого віку. Та часто бувала у неї в гостях, тому була висловлена світла надія, що дівчатка подружаться.
Я ще не знала, до якої міри. На наступний день, ми тільки зі школи повернулися – пролунав дзвінок. Дещо несподівано, але нічого.
Неначе нас чатували, за дверима стояли тітонька з дівчинкою, як потім з’ясувалося, Настею.
— А ви прийшли? А ми до вас! – так радісно заусміхалася сусідка, можна подумати, сто років не бачилися рідні люди.
Я очманіла злегка, але відразу не прийшла до тями. «А ми тільки прийшли, так. Ось зараз переодягнемося».
— Ну нічого, Настя тут посидить поки, правда, Настю?
І, клянусь, тітоньку наче вітром здуло в ту ж секунду!
Дочка моя зраділа. Ми часто переїжджали, так що їй не вдавалося нормально в під’їзді завести подруг. Насті було майже шість років, різниця невелика. Я подумала:
— Ну що відмовляти дитині в розвагах? Нехай граються. Шкода, чи що?
Діти грали годину. Грали дві. Потім я їх погодувала. Заходити до сусідки соромилася. Ну, думаю, скоро ж уже прийде. Зайнята, напевно, з ким не буває. Годині о восьмій мені це набридло, я покликала доньку до себе.
— Відведемо Настю додому вже, добре. Вечір і нам скоро в ліжечко.
Але тут вже моя дитина стала вередувати. Так ми протрималися ще годину. Думаєте, хтось з’явився?
О дев’ятій я наполегливо подзвонила в сусідську двері.
— Ой, це ви? А що, може нехай ще пограють? Ще ж не пізно.
Я просто очманіла, чесно. У мене в роті застигли якісь слова обурення, тому що такого я абсолютно не чекала. Просто вручила жінці її дитину і пішла додому мовчки. Думала дійде до пані.
Але це ще не кінець, ні. Наступного вечора в двері знову подзвонили. Я відкрила, маючи намір відразу ж вигадати щось підходяще, але знову застигла. На порозі стояла Настя. Одна. Її просто залишили у мене під дверима. Мовляв, забирай і так, щоб навіть відмовити було нікому.
— А де тітонька твоя? – питаю я дитя.
— А вона в магазин пішла! – вказала дитина на ліфт.
Ось так швидко я ніколи ще не спускалася! Зловила її майже на розі.
— Ми їдемо з дому! Нас не буде тиждень! Забирайте Настю, і запитуйте перш, ніж робити подібне.
Жінка і вухом не повела. Мовчки забрала дитину. Слава богу, більше я їх не бачила. Але знаєте, що? Мене діймала совість. Це феноменально, що в тій ситуації, винуватою себе відчувала саме я. Ну як же! Це ж дитина, вона ж не винна. До того ж, дочка була дуже засмучена. Довелося їй довго пояснювати, що по відношенню до нас вчинили дуже не гарно. І що такого дозволяти не можна.
Хтось скаже, що нічого такого в цьому немає. Але це не єдина історія, коли своїх дітей роблять твоєю ношею, якщо ти мовчиш. Пустив раз, пустив два, а потім і ночувати попросилися. Розумію, це діти і їм було добре вдвох, та й мені краще коли дитина бавиться з кимось, але ж не так.
Передрук без гіперпосилання на intermarium.news – заборонено.
Головна картинка – pexels.
