Вже Житомирська фабрика шкарпеток закрилася, а ви й далі про Валентинів день. Це як останній передвісник біди, остання крапелька в чаші і останнє китайське попередження.
Думка про цю фабрику трохи мене втішає, але заляпані червоними сердечками магазини, вітрини, реклами і навіть будівельні крани скидають у бездну відчаю. Бо ніколи ще так паршиво не почуваюся, як тоді, коли я маю в цей день бути щаслива в парі. Я в парі дуже довго і ми єдині в тому, що ігноруємо цей день, хоч колись і одружилися на студентській вечірці з нагоди свята. Тепер ми мстимо Валентину.
На роботі теж неможливо відволіктися, бо всі навколо одна поперед одною демонструють телефони, парфуми і прикраси подаровані благовірними. Вони ж дарують шкарпетки і пінку для бриття. І знову злощасна Житомирська фабрика шкарпеток, коняка скопитилася, а ви й далі тішитеся. Дівчата зазирають на мій стіл, що соромливо прикривається папками без жодної квіточки чи листівочки. – А що тобі подарували?
Я ж не святкую! Ні минулого року, ні позаминулого, ні тепер. Вони так співчутливо кивають головами, ніби я сама не розумію всієї глибини тої пустки, де перебуваю: я в одному кінці, а він в другому і ми повземо в протилежних сторонах один від одного. Потім шепочуться, що чоловік мене не любить чи я його, та й як таку любити. І знову це слово – любити. І не забудеш до вечора, прийдеться чмокнути його в щоку і таки привітати з річницею, може й винця… Але зранку голова нагадає про себе, а діти не дадуть виспатися, далі з тою головою на роботу і мучитися весь день. Заради чого?
Страшно подумати, що відбувається з людьми, які без пари – хоч з дому не виходи, бо очі ріже ця мішура і божевілля в очах людей в пошуках житомирських шкарпеток. Я впевнена, що вони розщипають сорочки аби Купідону легше було попасти в серце. А там, дивися побудуєш здорові стосунки. Удачі нам всім в цей день. Повторюю, що житомирські шкарпетки не шукайте.
Фото ілюстративне.
