Весілля було в розпалі. Молодим дарували подарунки, промовляли веселі промовки, вигукували «гірко», лунали весільні пісні.
Потім всі гості вийшли на подвір’я танцювати. Бабуся дивилась, як танцюють молоді. На її очах бриніли сльози радості, вона усміхалася.
– Що, бабусю Марійко, згадали своє весілля, тодішні танці? Тоді не так танцювали?
За матеріалами – “Є”.
– Завжди милуюся, як танцюють молоді. Відбувала весілля для всіх своїх п’ятьох дітей, вже побувала на весіллях у дванадцяти онуків. Всіх онуків у мене шістнадцять. Я багата бабуся. І правнуків у мене двадцять п’ятеро. Нещодавно вже правнучку Яночку, що живе в Києві благословила на сімейне життя. Ще б можна їй подівувати, сімнадцять лише виповнилося, а вона – заміж. Ну, та хай їм Бог допоможе жити щасливо. Теж було дуже гучне весілля. А свого весілля в мене не було. Я ніколи не виходила заміж, – і почала розповідати хвилюючу історію свого життя.
– Мені вже пішов восьмий десяток, – почала бабуся, – народилася я 21 вересня 1938 року. Це було релігійне свято – Різдво пресвятої Богородиці. На її честь мені дали ім’я – Марія. Коли почалася війна, батько пішов на фронт, а мати зі мною, маленькою дівчинкою, переживала той складний період. На щастя, батько повернувся. Його обрали головою колгоспу, мати працювала в школі вчителькою. Я була єдиною дитиною у сім’ї, а так мені хотілося братів, сестер! Та тільки до нашої оселі чомусь не долітав лелека. Я помічала, що між матір’ю і батьком нелад. Вони сперечалися, батько часто не ночував вдома, а мати ночами, щоб я не бачила, виливала свої переживання на подушку. У школі я навчалася «на відмінно», мріяла бути вихователькою в дитячому садку, – продовжувала розповідати бабуся. – Мені йшов вісімнадцятий рік, ходила в десятий клас, коли в наше село направили на роботу молодого спеціаліста, ветеринара. У нього була дружина Марія і троє дітей: донечки Софійка, Віра і Надія. Для них правління колгоспу надало житло – будинок поруч з нашим. Ми стали сусідами. Я швидко потоваришувала з ними. Виявилось, що у нас з Марією день народження одного числа та місяця – 21 вересня. Марія була старшою за мене всього на п’ять років, тож ми швидко подружилися. «Які ви молодці, Маріє! – казала я. – Такі молоді, а вже маєте трьох дітей». «А в нас, що не Кутя – то дитя, – жартувала подруга. – Ми з чоловіком Миколою з дитбудинку, і хочемо мати багато дітей, у яких були б батько й мати».
Отак ми і жили дружньо, як хороші сусіди. Після школи я бігала до них, допомагала подрузі доглядати за дітьми. Мені подобалося у них бувати. Я бачила, як Микола та Марія кохали одне одного, як вони любили своїх дітей. А дітки в них були чудові. Дівчатка до мене дуже звикли, я їм то казочку розкажу, то пісеньку заспіваю. А вони ж маленькі: одній – чотири, другій – три, а молодшій – два рочки. Уважно слухають і просять: «Марійко, не йди. Давай з нами гратися». Пограюсь з дівчатками, наговорюсь з подругою. Я їй свої дівочі секрети повідала, вона мені – свої жіночі. «Марійко, ми чекаємо на четверту дитину», – призналася мені Марія. – «Микола щасливий! Сказав, якщо буде донечка, дамо їй ім’я Любов, а якщо синочок – назвемо Миколкою».
Своїми думками про хорошу сім’ю своїх друзів молода дівчина ділилася зі своїм коханим Василем, який ось уже рік служив в армії. Майже кожного дня Марійка писала йому листи, в яких була мрія: ось як колись одружимось, то теж у них буде багато дітей, і вони будуть так само щасливо жити, як і її друзі. Марійка закінчувала десятий клас, успішно здавала випускні екзамени. А потім поїде вступати на факультет дошкільного виховання. Такі були плани…
Був сонячний, весняний день. Все навкруги цвіло, буяло. Ніщо не віщувало біди. Марійка якраз була в подруги Марії, допомагала по господарству. Марії важко, вона вже на останньому місяці. Та й на самопочуття вона останнім часом часто скаржилася. Аж ось прибіг посильний з контори і повідомив звістку: не стало ветеринара Миколу.
– Боже, що було в хаті, – пригадує Марійка. – Приїхала швидка, забрали Марію, а я залишилась з дітками. Вони горнулися до мене, я їх заспокоювала. Наступного дня попрощалися з їхнім батьком, а мати в цей час подарували цьому світові дівчинку, їхню сестричку. Так Марія і не попрощалась зі своїм чоловіком. Дівчинка теж з’явилася слабенькою. Ми з моєю матір’ю по черзі доглядали за дітками. Вони мене вже почали називати мама Марійка.
Дівчинку назвали, як і хотів чоловік, – Любою. А через місяць, коли ми поїхали забирати її додому. Марія тримала на руках двоє немовлят: донечку Любу і хлопчика. «Не можу я залишити цю дитину, його покинула рідна мама. Я його ввесь час годувала його, оформлю документи і заберу його. Де четверо дітей, там і п’ятому місце знайдеться. Він буде моїм синочком, назву його Миколою, як хотів чоловік».
Що б не було, та Марії треба було жити далі заради дітей. Я допомагала подрузі. Важко було і іспити складати, і Марії допомагати. А їй все ставало гірше. На випускному вечорі Марії стало зле, її забрала «швидка». Через два дні Марії її не стало. Коли я прощалася з Марією, я дала слово, що діти будуть зі мною. Так, у вісімнадцять років, я стала багатодітною матір’ю. Треба було жити, дітей ростити. А батько ввесь час наполягав віддати дітей у дитбудинок. «Вези документи і вступай вчитися», – казав сердито.
– Підростуть діти, тоді вступлю, – відповідала батьку. Він не зміг пробачити мені мій непослух, покинув нас з матір’ю і пішов до іншої жінки. Отак ми і жили. Дякувати моїй матері і добрим людям, які допомагали. Підростали діти. Старшенькі пішли до школи. Вже вони допомагали доглядати менших діток. А як же Василь? Він же обіцяв одружитися після армії. А що Василь? Йому його батьки написали, що в мене діти. Він так і залишився в армії на строкову службу. Жодного разу він в село не приїжджав. А я продовжувала ростити і виховувати дітей. Вони мені стали рідними. Діти мене називали мама Марійка. Важко було, а коли через п’ять років не стало моєї матері, то думала, що не витримаю, не справлюся зі своєю материнською ношею. Та знову на допомогу приходили добрі люди. Старшенькі старанно навчалися у школі, були слухняними, працьовитими. А коли вже всі стали школярами, вирішила я вступати на факультет дошкільного виховання на заочне відділення. Успішно закінчила, працювала вихователем, а потім, до пенсії, завідувачкою дитячого садочку. Любила свою роботу. Серце віддавала дітям і вдома, і на роботі. Отак і жили.
Тримали з дітками господарство, як і годиться у селі. Після закінчення школи Софійка, Віра та Надія влаштувалися на роботу в Києві, повиходили заміж, хороші в них сім’ї. люба вивчилась на вчителя початкових класів, працює в нашій школі, а синок Микола здобув професію ветеринара, теж працює у селі. У Люби також хороша сім’я, троє діточок. Дівчата часто приїжджають у гості зі своїми дітьми і внуками. Мене забирали до себе жити. Але син сказав: «Нікому маму не віддам. Мама буде жити зі мною», – це було для мене найбільшим щастям.
– Бабусю Марійко, – звертаюсь я до цієї доброї жінки, – особисте, жіноче щастя, воно було у вас?
– Моє щастя в дітях, живу заради них. Залицялися до мене чоловіки. Була молодою, вродливою. Деякі навіть сватались, та тільки за умови, щоб віддала дітей у дитбудинок. Та я б ніколи цього не зробила. Не зустрівся мені на моїй життєвій стежині такий чоловік, який би зміг розділити зі мною мої материнські радощі і печалі.
Бабуся Марійка зітхнула, глибоко вдихнувши повітря, – я вже, мабуть, наскучила вам своєю розповіддю.
– Ну що Ви, бабусенько! Я б слухала і слухала Вас! Ваша розповідь – ціла книга Вашого життя, яке по праву можна назвати подвигом.
– Так само казали про моє життя, коли вручали медаль материнства. У Будинку культури зал аплодував мені, стоячи. Всі діти, внуки, правнуки піднялися на сцену, дарували квіти, обнімали, цілували. Я не стримала сліз, плакала від радості, що в мене такі чудові діти, онуки і правнуки. Я така щаслива!
Автор – Любов ПІДДУБНА, Чернігівська область.
Фото – ілюстративне.
Передрук матеріалу без гіперпосилання на Intermarium.news заборонений!
Заголовок, головне фото, текстові зміни. – редакція Інтермаріум.
