Осінній день зігрівав містечко теплом, розкидаючи по деревах перші павутинки бабиного літа. Ольга Іванівна поверталася з роботи додому. Біля під’їзду будинку на лавочці вона побачила сусідку, тьотю Ганю. Жінка сиділа згорбившись, раз по раз витираючи хустинкою вологі очі.
— Тьотю Ганю, ви плачете? Що сталося? — Ольга Іванівна присіла поруч, співчутливо подивилася на жінку.
— Та, — махнула рукою сусідка. — Посварилася з чоловіком через Наталчин дзвінок.
Всі в будинку знали, що Наталка — гордість батьків — навчається на четвертому курсі університету в обласному центрі. Дитина в сім’ї одна, ще й пізня.
Батько — інвалід, вже пенсійного віку, а мама, яку в дворі звали просто тьотя Ганя, працювала прибиральницею в школі.
— Статки наші дуже скромні, — тихо продовжувала сусідка. — За квартиру борги маємо, вся чоловікова пенсія на них іде. Моїх же грошей ледь на харчі вистачає. Зима на носі, а пальто в мене вже таке старе, що на люди вийти соромно. Пішла на базар, а там куртки дорогі — по 700 гривень і більше. Сусідка, Мотя з третього поверху, порадила зайти в магазин, де продають поношене. І дійсно, побачила я там гарну куртку. Майже нова, тепла і темний верх, як я люблю. 200 гривень. Чоловік каже: бери, вчора ж зарплату одержала. Купила. Раділа обнові, як мала дитина. Та недовго. Сьогодні Наталка дзвонить…
Тьотя Ганя, згадавши дочку, знову витерла зі щоки сльозинку.
— Як проводжали в серпні Наталку на навчання, дали трохи грошей. Я наказувала, щоб берегла кожну копійку, бо скоро вислати не зможемо. А вона оце дзвонить: пришліть гроші!
— А де ж ті? — питаю в неї.
Каже: «Їздила до подруги, у неї дитина народилась, то купила на подарунок великого іграшкового ведмедя і коробку цукерок та й на дорогу потратилась».
— А що, не поїхати не можна було? — не стерпіла я. — Ти ж знаєш, як у нас з грошима.
— Мамо, у тебе ж зарплата якраз у ці дні, — чую по голосу, що образилася.
А тут чоловік вихопив слухавку. І як почав. Кричить, що ми гроші не малюємо, що вже другий тиждень картоплею з цибулею перебиваємось, а юшку, крім олії, нічим заправити. Розхвилювався, а йому ж не можна. Наталку рознервував. А я втихомирюю обох.
— Донечко, — кажу, — на зарплату я собі куртку купила. На роботу нема в чому ходити… А вона мені у відповідь наче відрубала: «Поспішила ти з курткою!» І кинула трубку.
У чоловіка тиcк піднявся. Посварилися ми через цей дзвінок. Він дочку в марнотратстві звинувачує, а я захищаю, бо й дитини жалко. Оце надвір вийшла, щоб заспокоїтись.
Тьотя Ганя перевела подих. А за мить знову заговорила:
— Весь вік і я, і чоловік чесно працювали. Хіба думали, що такі злидні на старість обсядуть?.. Та хіба тільки в нас таке життя? — зітхнула. — Дочку я не виню: молода, і подругу їй хочеться провідати. Тільки чому вона так: «Поспішила…» За скільки років я це вперше собі обнову справила, то ж усе їй на навчання тяглися…
Тьотя Ганя замовкла і раптом з просвітлілим від якоїсь думки обличчям повернулася до співбесідниці:
— Олю, а може, ти відкупиш у мене куртку? — забринів надією голос. — Як не на роботу, то біля дому вдягатимеш. Вона зовсім мало ношена, тепла…
Автор – Лариса КОНДРАТЬЄВА
За матеріалами – Українське Слово.
Фото – ілюстративне.
Сподобалася стаття? Поділіться з друзями у Facebook
