fbpx
Україна
«Дуже важко стриматися, навіть, коли говорю про нього. Його дуже не вистачає. Дуже», – пам’яті Сергія Матвійчука

28 років разом, троє дітей та домівка – такі банальні слова, за якими стільки емоцій, стільки тепла, радості, що неможливо пережити втрату коханої людини. В Людмили Матвійчук вороги забрали її чоловіка, друга, рідну людину, батька її дітей, майстра на всі руки і неймовірного оптиміста.

Після похорону вона так себе навантажила, щоб не мати сили думати про нього: і пішла на курси водіння, і почала опановувати нову професію, і затіяла будівництво на подвір’ї. За кілька місяців вона просто вигоріла і тоді погодилася пройти з дітьми психологічну реабілітацію на Прикарпатті.

Жінці все ще важко говорити про Сергія, каже, що так хочеться просто поговорити з ним, просто поговорити.

Сергій пішов захищати Україну, вже 12 березня був на полігоні, де вже пережив обстріл, коли його перевели на Черкащину, то він там сильно захворів – сира погода нікого не робила здоровим. Після одужання захищав Луганщину – Сєвєродонецьк та Лисичанськ.

“Дуже переймався хлопцями, яких не могли врятувати або забрати. Але він у мене був з характером — тримав дисципліну”, — пригадує Людмила Матвійчук.

За кілька місяців Сергій так постарів, що його не впізнавали, щось, ніби, відчував, бо казав жінці аби його в полоні не шукала-він живим не здасться.

Він загинув в бою під Лисичанськом 18 червня, а вона ще два тижні шукала його по лікарнях.

“Ми його знайшли вже в Дніпрі. Там сказали, що його вже хотіли поховати неопізнаним. Але при ньому був військовий квиток. Нам пощастило”, — розповідає жінка.

Людмила каже, що не пам’ятає, як повідомила цю звістку дітям, проте їх тішить, що вони мають могилу тата, бо в інших і цього нема.

“Матвій постійно розпитує про тата. Влада більше замкнулася. Зі старшою ми частіше про це говоримо. Діти кажуть: “Мамо, нам пощастило, що ти знайшла тата і в нас є його могила”, — переповідає вдова.

Фото: колаж.

10/18/2022

You cannot copy content of this page