Дивна і неприємна ситуація у мене наразі. Люди, які обіцяли допомагати і в усьому підтримувати мене, змінились до невпізнання. Чим більше часу минає, тим більше розумію, що моє розлучення було величезною помилкою. Що всі, хто казав покинути чоловіка і переїхати до “родини” в село, не про мене дбали. Схоже кожен з них мав свої потаємні плани і думки.
Одразу скажу, що мій шлюб був не вдалим. Ми були настільки різними наскільки це узагалі можна собі уявити. Я тиха і спокійна, чоловік – вогонь. Кажуть. що саме такі пари є ідеальними. Але з роками я все більше відчувала різницю у поглядах на звичайнісінькі речі. Перестала розповідати чоловіку про себе. Не хотіла чути, як пройшов його день, адже знала, що мені буде неприємно слухати, як він розмовляв з підлеглими і хто сьогодні сходив за давно відомою адресою.
Та й матір його хоч і жила окремо, а воду варила. Була здатність у цієї пані робити бурю у склянці. Все це виморювало і забирало моральні сили. Я практично забула, що означає посміхатись, або просто не чекати якоїсь неприємної події. Не витримала: зібрала дітей і подалась до матері в село. Поміркувати. Набратись сил.
От тут мій стан і помітили численні родичі. Куми брати і сестри в один голос почали просити мене не витрачати своє життя на такого чоловіка. Казали, що будуть допомагати усіма силами, підтримувати, аби лиш я знову могла бути собою, а не тим у що перетворилась.
І знаєте – я повірила. Така потужна підтримка надала крила і сил. Я попросила розлучення і розділу майна. А ділити було що. Ми ж заможні. Квартира, навіть дві, у столиці. Заміський будинок, своя справа і автопарк. Власне ,тільки у мене дві машини. А у чоловіка три.
Було не просто, але через рік я таки мала свідоцтво про розлучення і вельми пристойну суму на банківському рахунку. Ну і квартиру однокімнатну. Її я здала в оренду, а сама з дітьми в село подалась – відновлюватись.
Минуло пів року і я почала прозрівати. Спочатку це не кидалось у очі, але після одного застілля я зрозуміла все. Ясно і чітко, а від того, ще більш неприємно.
Це була звичайна вечеря у колі друзів. Шашлик, трохи пінного і відмінна компанія:
— Чуєш, кума. Позич тридцять тисяч, я машину замовив. Віддам, як тільки зможу. Ти ж у нас мажорка. Тобі ті гроші і непомітні будуть.
Це кум мені шепоче і просить, аби його жінці не казала, бо та проти такого придбання. Я аж присіла, адже його дружина вже винна мені сорок за будинок, який вона придбала для батьків, так щоб чоловік не знав.
За той вечір кожен з присутніх на щось у мене гроші просив. І кожен був певен, що я навіть не позичу, а подарую і не помічу втрати такої суми. Це вже почало трохи набридати, адже я подібне чую щодня.
Якщо у когось іменини, то у мене не просять щось дрібне. Дітям я повинна дарувати телефони, або круті навушники з дорогими колонками. А дорослі менш ніж на ноутбук не очікують. Бо я ж багата. Для мене це дріб’язок.
Уперше замислилась на що я проміняла свій шлюб. Ті, хто обіцяв допомагати і підтримувати лиш телефонують з якимись проханнями. Все. Ніхто навіть не цікавиться моїм життям, я вже не кажу про те, аби власне допомогти мені хоч у чомусь.
Вирішила повідомити усім, що вклалась у не вигідну справу і гроші пропали. Тепер я не існую ні для кого. Телефон мовчить, а я пакую речі. Повертаюсь до столиці і щиро дякую своїй рідні і кумам. Тепер я точно знаю, на кого можу розраховувати.
Передрук без гіперпосилання на intermarium.news – заборонено.
Головна картинка – pexels.
