fbpx
Україна
«Галяяяяя!Галя! То наші! Наші прийшли!», – воїн ДШВ розповів, як їх зустрічають на звільнених територіях

Олександр Жураківський, який служить в ДШВ описав, як їх зустрічають на звільнених територіях Харківщини.

«Можливо занадто емоційна і пафосна вийде. Але, крім куражу самого нашого наступу, є важливий момент та враження і від зустрічей з місцевим населенням – котрі по кілька місяців були хто просто без зв’язку, хто без світла/газу/води. І з сотнями їх історій, частину з котрих навіть уявляти не хочеться. Кілька епізодів, з позитиву, і за котрі ФБ не забанить», – пише військовий в своєму Фейсбуці.

Епізод 1:

Колупаюсь в течику, вишукую спальник і якісь консерви на вечерю – плануємо ночувати. Звідкись поряд іcтошний кpик, від котрого чуть не дістаю інфаpкт і луплюсь головою об кришу:

– Галяяяяя!!! Галя! То наші! Наші прийшли! І у них інтернєт єсть! Із космосааа! Звоніть можна! По Вайберу! Як раньшеее!. Біжи сюдиии! Не брешуууу!

На кpик з-за парканів починають висовуватись голови (от як в мультфільмах, чесне слово), і підтягуватись пів села. З обнімашками, сльозами, соплями, кавунами і динями.

– А шо, от так просто можна пазваніть? А ви от луччє паспорт у всіх спрашуйтє. І запісуйтє. А то вдруг ми роcіяни?

Ну, якщо корисні поради дають одразу – то точно вже наші.

Епізод 2:

Палю зранку, підтупцем прибігає жіночка з відром та здоровою сумкою обох руках. Захекано:

– Добрий день! Хлопчики! А я вам борщику зварила і пиріжків з капустою. Беріть, поснідайте!

Придивляюсь, і розумію, що вона абсолютно серйозно і не жартує – відро повне справжнього борщу. Здорова тітонька, отак з повними відрами бігати.

– Та дякуємо, не потрібно, все маємо. Навіть з вами можемо поділитись.

– Та беріть, то ж свіже домашнє, в п’ять утра встала, щоб тепле вам сутра було.

Розумію, що відмазатись не вийде. Та і не хочеться – свіжий гарячий борщ все ж, то вам не тушонка. Роблю останню спробу зберегти пристойність:

– Та і принесли вже нам. І хліб, і кавунів, і…

– От же каза!! А казала, що в магазин несе! От же я їй зараз! Ну, вже як в Люськи хліб взяли, то і борщик мій беріть, ну як же так. От же апєрєділа.

Беру відро, відро!! борщу, обнімакаємось з жіночкою, дякую. Несу цінний хабар пацанам. Борщ – афігенський. Як дома. З свіжим, теплим ще хлібом і булочками з капустою. Всі щасливі.

Епізод 3:

Читаю новини. Помічаю, що до мене наближається жменя підлітків, дуже гопніковатого вигляду. Сутулі плечі, походка вразвалочку, бриті, в штанах абібасах – класичні такі. Спостерігаю. Підходять – один, самий високий:

– Добрий день!

– Добрий.

– А мені вже два місяці, як 18 год було!

Дивуюся(змінено ред.), але ок, і не такі прелюдії чув:

– Ну, вітаю..

– Так я і паспорт магу паказать!

– А навіщо? Я ж не паспортний стіл, і не ЦНАП. Ти якусь печатку хочеш, чи що?

– Я в армію хочу! Мне уже 18 год єсть! Я два місяці ждал. Придумав, як до вас добратся вже. А тут от і ви самі прийшли. Кому докумєнти здавать?

Дивуюся(змінено ред.). Звертаю увагу нарешті на те, що “група підтримки” тримає в руках: рюкзак, спальник, якісь кульки. Доходить, що він на повному серйозі прийшов записуватись от прям тут в ЗСУ. А банда – на повному серйозі прийшла його проводжати. Розгублююсь трохи.. Корєша інакше розцінюють паузу:

– Беріть. Олєг крутий! У нього отчим в тюрмі дажє сідєл. І Наташку ці забрали, вони з Алєгом паженіцца мали, і до сіх пор не знаємо де вона.. Беріть, не апазоріт. І Таврію мою віджали!

Епізод 4:

Вечір, стаємо, розгортаємо зв’язок. Майже одразу вхідний виклик на вайбер, котрим я практично не користуюсь. Дивлюсь на відверто симпатичну аватарку – білявка з гарною посмішкою. Ну ок, симпатичні білявки це ж дуже добре?) Беру трубку. Звідти несподівано злим жіночим голосом:

– Це хто?! Шо нада?

Дивуюсь, звісно, але і не таке чули:

– Ну, жіночко, це ж ви мені дзвоните. І ви ж мене питаєтесь куда ж ви дзвоните?)

– Яка я вам жіночка??!!! (а на аватарці справді дівчинка 20-25 років). То ви мені дзвоните!!

– Єммм!(аж в ступор вігнала)

– В мене три пропущених від вас! Вчора! Що хотіли??

Панічно згадую, де і кому я міг дзвонити вчора. Ще і по вайберу. Блискає спогад в голові:

– Слухайте, а ви часом не Аліна?

– Аліна…

– О! Тоді згадав. Батько ваш вчора підходив, просив подзвонити, але ви не брали тру…

– Шо?? Дєнег апять за інформацію?? І своїм скажи..

Дивуюся(змінено ред.):

– СТОП! Аліна, стопе!! Ану заспокойся! Я – офіцер. Десантно-штурмових. Військ. Збройних. Сил. України! Тиша… Майже пошепки:

– Що, правда?…

– Угу. Він вчора піходив, попросив подзвонити, казав в тебе вчора день народження, привіта.

– Іііііііуууууу! Моментально з трубки сльози, плач і істерика. Повірила.

Кілька хвилин пробую заспокоїти. Вдається.

– А де він?

Згадую, що вчора ночував в Бугаївці.

– Бугаївка? А де це?… Це ж там, де тьотя Лена живе???!!! Да??

– Ємм!

– Юрааа! Вдівайся! Поїхали!! Папа! ЗСУ папу нашлі! Їдемо до тьоті Лєни! Він там! Там вже звільнили! ЗСУ дзвонили про папу!

– Тільки їдьте через…

Куди там. Про мене і про телефон вже і забули… Ох же ж і нескучно, певно, цьому Юрі жити з такою енергійною і шебушною Аліною.

Такі от пару епізодів. Навіть мене, сухаря флегматичного, пробиває інколи. На фото – черговий “мобільний переговорний пункт з інтєрнєтом із космоса”.

Фото: колаж.

09/13/2022

You cannot copy content of this page