“Галю, а де собача миска?” – чую знову стурбований голос брата. Не зважаючи на усіх присутніх, він ходить і заглядає скрізь, так ніби й справді де серед кухонного начиння повинна була бути та миска. “Галю, вона алюмінієва, добротна така була, ще років із 20 мала б прослужити. Біжи додому принеси, бо так не годиться сестро”.
Так у же в сім’ях буває, що скількох би дітей батьки у світ не привели, а улюблений – один. От так і в нашій родині. Григорій – світло у вікні, надія і сподівання, а от ми із меншим братом, так, коло нього виросли.
Я сприймала те нормально, а от Ромчик, брат мій менший важко переживав. На відміну від мене, він мав завжди запальний характер і мовчати не вмів, тож не раз в очі батькам казав усе, що думає про такі сімейні традиції. Але не від важкої вдачі те все, просто не міг він сприйняти таку несправедливість і вірив у те, що батьки зрозуміють свою помилку, виправляться. Та ж намарне.
Ромка поїхав із села одразу після школи і більше у рідний дім не повертався. Спілкування із батьками звелось до скупих листівок на свята. Я ж до нього їздила, була на весіллі, охрестила племінницю. Григорій з братом спілкуватись часу не мав, у нього життя вирувало і такі дрібниця йому були не цікаві.
Батьки для свого Гриші дім побудували, авто придбали і все, що заробляли несли і везли у його родину. та що там казати, якщо кращих онуків від Григорія дітей у світі не існувало. Моїм на свято – шоколад, а от Гришеним – торбу солодощів і мою місячну зарплатню “від зайчика”.
Десь у років сорок мій старший брат поїхав за кордон. Спочатку дружина Григорія в Італії осіла, а потім і його до себе забрала. Чи жарт, уже тридцятий рік брат мій там живе.
Батьки важко пережили “втрату єдиного сина”. Так, так, саме такими словами мама описувала від’їзд мого брата. Вони осунулись якось врапт і постаріли за якийсь тиждень на років з десять.
На столі у кухні стояв великий портрет Григорія і тато із мамою сідаючи до столу розмовляли із ним, розповідали новини. Коли я заходила на чай, то наша розмова вертілась навколо Григорія і зрештою все закінчувалось гіркими слізьми мами і тата.
А Григорій про батьків не забував, телефонував, передавав для них передачі і гроші. Батьки ж усе на купку складали і навіть одягу того не носили. “Що ти? Нащо нам? А от Григорій приїде і матиме. Все ж зекономить”. Добре, що хоч харчі використовували, але так, ніби то святиня яка. Ну а як. якщо то Григорій передав?
Коли тато зліг я мусила звільнитись із роботи і доглядати його, адже мама була не в змозі його обійти. Вона чи то від розлуки із сином, а чи від того, що старість прийшла, все більше стала забувати і все менше себе контролювати. Тато лежав вісім років і ще стільки ж я гляділа маму: водила за ручку, що дитя мале, бо вона вже нічого не розуміла.
Григорій допомагав. Двісті євро щомісяця він передавав батькам. Для мене то була велика підтримка, а коли хто говорив, що він міг би і мені гроші кинути, адже я жила на чоловікову зарплатню тільки років, я не розуміла, чого так мало бути. Хіба я не така донька, як брати мої сини? Хіба ми не всі рівні?
— Сестро, ти мені пробач.- не раз казав Ромка. – Але чому ти кладеш своє життя на догляд за мамою і татом? Все одно вони все що мали заповіли Григорію. Хай наймає людину, ти і я до чого?
Ромка ніколи не відвідав батьків, не допоміг нічим. Мені було прикро, але іншого я не сподівалась, адже стосунки там були завжди складними.
І ось, не стало мами і вперше за десять років останніх, приїхав Григорій. Ні, не в останню путь її провести, а на сороковий день, аби з документами лад навести. Щойно ступив на поріг, як почалось:
— Галю, а де казани мамині усі? Галю, а де татів станок у гаражі був. здається.? Я пам’ятаю точно, ніби як, я їхав і тато його купував. Галю, а де? Галю, а куди ти діла ось це? Галю, а чого? Галю, сходи додому принеси, бо видно ти собі узяла і повернути забула.
мусила я з ним на горище підійматись, та по кладовим його водити, аби пальцем вказувати на все, що його цікавило. Тут ми із дівчатами готує сороковини, а у брата чергова пропажа – миска собача. Таку бурю зняв, ніби от на тій старій алюмінієвий мисці світ тримався, а я її куди впхала.
Я як було усе покинула і сказала, що за батьків роздам людям, а з обідом уже хай сам “господар” вирішує. Думала, що Григорію дійде, але як? Прибіг до мене за пів години і цілком серйозно просить все ж знайти ту миску, бо її немає.
— Не очікував від тебе такого, сестро. – говорив із таким жалем, – Я не впізнаю батьківського дому. Я ж на тебе надіявся.
— А знаєш, що, братику. Іди й шукай там де ти був 20 років. Казани знайшов? Каструлі, станки? У мене совість чиста, я й виделки звідти не взяла, бо мені не потрібно було. А тепер оце думаю, а може намарне? Ти на скільки приїхав – тиждень, два? Доведеться, братику тобі затриматись. Напевне, я таки буду претендувати на свою частку дому і Ромка буде. Ми ж усі діти батьків наших, не ти один.
Сказала я те, аби вже Гришка відчепився, бо сил у мене не було його слухати. А тепер оце ходжу і думаю, а може й справді так зробити? У мене все є, я б і поважала волю батьків, та брат сам напросився.
От скажіть, ви б, як вчинили на моєму місці?
