Ранок. Похмурий, сірий, туман і мряка. Лідія Павлівна підійшла до вікна. О цій порі вулиця майже порожня. Діти пробіжать до школи, і знову тиша. Односельці пораються по господарству… Аж он у кінці вулиці з’явилася сусідка Ганна. «З магазину йде, бо з кошиком у руках», — здогадалася Лідія Павлівна і, уявивши її в чепурному фартушку на кухні, усміхнулася. «Божий дар у людини: поговориш — і настрій гарний надовго…»
Ганна Максимівна оселилася в їхньому селі порівняно недавно — років зо два тому. Переїхала з іншої області, аби бути ближче до синів, які «закріпилися» в столиці. Освоювалася швидко, наводила лад у господі: чепурила будинок, порала город — невтомно садила, полола, поливала, а восени раділа щедрому врожаю. І було чому! Легка рука, кажуть про таких. Такий же і характер, невдовзі переконалася Лідія Павлівна. Немає в новій сусідці лукавства, зловтіхи, не любить вона слухати, коли перемивають одне одному боки. І не тому, що не тутешня. Просто їй це не цікаво. Любить квіти, здається, як ніхто із знайомих. Лідія Павлівна раніше й не уявляла, що її з дитинства улюблених чорнобривців та мальв виведено стільки різноколірних сортів.
Фіалки, нарциси, маки, півонії, жоржини, айстри, флокси, морозець — можна довго перелічувати все, що пишно буяє в городі Ганни Максимівни, переливаючись усіма барвами веселки з ранньої весни до пізньої осені. Незабаром така краса оселилася й на подвір’ї Лідії Павлівни. Непростий період вона переживала. Нещодавно раптово не стало її чоловіка. Син свого часу як подався на заробітки до міста, так там і лишився. Одружився, мешкає у жінки, у них підростає двійко дітей. Лідія Павлівна і радіє за нього, і водночас сумує. Все виглядає гостей, бо, коли приїздять, її життя наповнюється змістом. «Але що вдієш? Аби тільки дітям добре було. А я вже якось…» — каже, зітхаючи, подружкам-ровесницям з їхньої вулиці. Вони її розуміють — самі пережили подібне. І крутяться їхні розмови навколо кількох тем: які болячки обсіли, як важко стало жити… Село занепадає, і люди разом з ним — куди дінешся від цієї правди?
Слухала ці розмови тітка Ганна, а одного дня запросила сусідок до себе. Пиріг спекла, чай з м’ятою заварила. Мовляв, ближче познайомимося, згадаємо пережите. Сиділи, гомоніли. І на такий лад зуміла Ганна Максимівна налаштувати розмову, що виходило: пам’ять кожної зберігає більше хорошого, ніж злого. «А навіщо нам рахувати свої роки та болячки? — з викликом мовила вона Лідії Павлівні. — Ми ще можемо багато доброго зробити і собі, й іншим. Наш вік — це насамперед мудрість, вміння оцінювати життєві випадки і в потрібний час дати слушну пораду дітям і внукам». Вона теж пройшла шлях самотності. Але не стогнала, постійно нарікаючи на безпросвітний тягар на душі. Казала, що подивилася на це з іншого боку. Зосередилася на способах виживання.
Їхні посиденьки дедалі частішали. Ганна Максимівна вміла готувати різноманітні мазі та настоянки. Всім цим щедро ділилась — і менше бентежили натруджені руки та спини. А минулої зими запропонувала разом пошити… фартухи. Навички мали всі, але вже давно не бралися за цю справу. Та й швейні машинки в когось діти як непотріб повикидали, а в когось багато років не діставались і не змащувались. Тож строчили по черзі на старенькому, але в гарному стані (сини постаралися!) «Чепелі» Ганни Максимівни. Як пошили — почали оздоблювати: очі не бачать, окуляри слабенькі (поїхати в райцентр до окуліста — ціла проблема), але бабусі вперто кладуть стібок за стібком, хрестик за хрестиком. А коли вдягнули свої фартухи, здалося, що кожна помолодшала років на десять. І посміялись, і поплакали… А час, коли вони їх шили, лишився одним із тих спогадів, який довго зігріватиме душу.
…Лідія Павлівна відійшла від вікна. Здалося, в кімнаті розвиднілось. Чи то, може, на душі посвітлішало від приємних спогадів? «Налаштовуй себе на краще, і все навколо буде саме таким», — повторила вголос прості й мудрі слова сусідки.
Передрук матеріалу без гіперпосилання на Intermarium.news суворо заборонений!
Автор – Олеся КОСТЕНКО. Київська область.
Заголовок, головне фото, текстові зміни. – редакція Intermarium.news.
За матеріалами – Вербиченька.
Фото – ілюстративне(pixabay.com).
Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!
