Кабачків Ганна цього року насадила, як ніколи. Не дуже у неї родять, а цьогоріч – один в один, кабани просто. Щось вона закрила, щось наквасила, а ті, які не догледіла – віддасть Миросі, щоб свині годувала. Бо у неї з господарки кури та кіт. А що більше треба людині, яка вже роки самотою живе?
Правда, тепер є кому віддати – то на армію, то на переселенців, що тої праці – а людям користь. Отак піде в церкву раніше та й весь її день з котом в розмовах. А тепер з сусідами сходяться та печуть і варять для військових – все їй не дома одній. Син давно закордоном, хоч і кличе до себе, але то на чужині, та й могилу чоловіка хто буде доглядати? Та й стара вона аби кудись їхала і на шиї сиділа, бо ж там все на гроші, а їй зі свого городу можна прохарчуватися. Поки бог дає сили – за все йому дяка.
Отакі думки Ганну насіли, поки вона на лавці грілася в останньому осінньому сонечку та тулила до себе кота Василя. Михайло вже давно мнувся коло воріт, бо й в нього думок була повна голова.
Старість така хитра, що надходить раптово – вчора ще дрова рубав з усього розмаху, а нині плечі скрутило, що й встати води напитися нема як. Ось так Михайло зрозумів, що давно пора сказати Ганні аби йшла до нього жити або він до неї, головне аби вкупі. Дочки його давно в місті та забули до батька дорогу, а жінку поховав кілька років тому.
Звичайно, Ганна гонорова, бо вже самотою кілька десятків років та все собі дає раду. То треба знайти якісь слова аби її переконати.
Раптом вона каже:
– Чого тобі, Михайле?
– Та йшов і бачу, що сидиш… Привітатися хотів.
– І тобі того ж та бувай здоровий, – відрізала Ганна та пішла до хати.
Михайло тільки сплюнув та поплентався геть: «От тобі й наговорилися. Що за прикра жінка?».
А Ганна з-за фіранки дивилася чи він йде геть та важко зітхнула. Ач який, знає вона чого прийшов, знає. То для жінки, самота, не страшна, а чоловіка одразу робить безпомічним. А яким він колись був – силач, красень, відбою від дівчат не було, перебирав ними… І нею перебрав та покинув… Ох і плакала тоді, і сорому набралася: просила його не лишати, а він і не чув того. Як же довго тоді в гpудях тиснуло, не могла з ліжка встати… Нічого, бог добрий, все побачив.
