Віталік від народження жив у селі. У свої тридцять п’ять, він не мав ні роботи, ні сім’ї. Мешкав у невеликому будинку, на околиці села, разом зі своєю старенькою матір’ю.
— Віталіку, синку, — часто голосила мама, — Коли ж ти одружишся? Тобі потрібна сім’я. Робота. От піду на той світ і навіть онуків не дочекаюся.
— Та де ж цю наречену взяти? — чухав потилицю Віталій. – Не подобаюсь я дівчатам, вони мене не помічають.
— А Тетянка, сусідка наша? Красива жінка, працьовита. Донька у неї гарна. Росте без батька. Дівчинку можна удочерити, та згодом і своїх мати.
— Вона красуня. Навіщо я їй потрібен? – відмахувався син.
За тиждень до Нового року Віталикова мати злягла. Її відвезли до стаціонару. Звичне життя розвалилося.
У перші два дні Віталій без перерви заливав за комір. На третій день оговтався. Привів себе в порядок, помився, знайшов щось їстівне і сів обмірковувати ситуацію, що склалася.
«Грошей немає. Мамину пенсію мені не дадуть», — глянув правді у вічі Віталік. — «Скоро Новий рік. Де брати гроші? У борг не візьму, бо вже і так половині села винен. Доведеться одружитися».
Віталік одягнув майже нову сорочку, почистив штани. Зрізав із герані квіти, все це обережно загорнув у целофановий пакет. Згадав про одеколон, який йому подарували позаминулого року, побризкався. Все.
Готовий одружуватися.
Двері будинку відчинив якийсь чоловік.
— Ти хто? – витріщив очі незнайомець.
— Я прийшов одружуватися, — розгубився Віталік.
— З ким? – не зрозумів чоловік.
— Як з ким, з Тетяною. Я її вже давно знаю.
Чоловік оглянув Віталія, посміхнувся і гукнув у середину.
— Тетяно, тут до тебе прийшли свататись. Пускати?
Витираючи руки, визирнула Тетяна.
— Тобі чого? Віталіку, не ображайся, але грошей не дам. – випалила з порога сусідка. — Я зібрала дещо для твоєї матері, завтра віднесу. А ти не вештайся по чужих домівках, а йди до Павла в гараж. Йому потрібен сторож. Починай заробляти.
Віталій дуже засмутився. Він ще трохи постояв біля хвіртки і рішуче попрямував у бік крамниці.
Павло, а точніше Павло Миколайович, вивантажував із візка продукти в машину. Його величезний і злий алабай крутився поряд. Побачивши Віталія, собака байдуже відвернувся. Чоловік рішуче попрямував до машини.
— Віталіку, не підходь близько, — злякався Павло Миколайович, — Ти що не бачиш, що собака без намордника. Він сьогодні нервовий. Захворів чи що?
— А що з ним? — зупинився Віталій.
— Не знаю. Відведу завтра до ветеринара. Гарчить, до інших собак чіпляється. – поскаржився чоловік. — Я його вдома не залишив, бо там у мене ще одна домашня улюблениця Найда зітхнув Павло, а вона дуже вразлива. Ось тягаю із собою.
Віталік рішуче попрямував до собаки.
— Ти що бовдур? Куди поперся? – застеріг його Павло Миколайович.
— Не бійся, — Віталій махнув рукою, — Собаки мене люблять. Пам’ятаєш, я ще з дитинства маю з ними справу. Я знаю чарівне слово.
Віталік неквапом підійшов до собаки, присів перед ним. Ласкаво погладив голову і щось тихенько прошепотів на вухо. Потім обережно відкрив їй пащу і уважно оглянув зуби.
— Миколайовичу, дай мені щось гостре, цвях або тонкий дріт.
Павло, почав колупатися в пащі. Собака заверещав, але не напав.
— Це йому уламок кістки між зубами застряг. Ось він і злиться. — посміхнувся Віталік і поцілував собаку в ніс. — Тепер все буде добре.
— Слухай, Віталію, — похитав головою Павло Миколайович, — От з дитинства тебе знаю. Чоловік ти непоганий. Тобі б за розум взятися. Мені на стоянці, у гаражі потрібен сторож. Підеш до мене працювати. І за додаткову плату вольєри у собак прибирати, годувати їх, вигулювати. Вони тебе справді люблять. Тільки цур не пити.
У Новий рік Віталій зустрів на роботі.
Мама нездужала довго. Через півтора місяці він чекав на неї біля лікарні.
— Синку, де ти взяв гроші на таксі? – здивувалася мама.
— Заробив, — засяяв Віталій, — У мене почалося нове життя. Ти тільки не лайся, я завів собаку. Маленьку. Надворі підібрав.
— Гаразд, — засміялася мама, — Нехай живе. Утрьох веселіше.
Фото ілюстративне.
